ГЛАВА 29

Від водоспаду, до поселення, йти довелось близько двадцяти хвилин. По дорозі Ален вирішив детально розпитати про все. Виявилось, що в Дейчі є три сестри. Ліа була середньою з-поміж них. Коли Дейчі призначили в сьомий, то його сім’я переселилась в Адір. Це було невеличке віддалено село, але їм воно подобалось, адже нагадувало батьківщину. Поступово вони призвичаїлись до нового місця. Та одного дня тихий плин їхнього життя змінився, коли рейдовий загін демонів забрів в це село. Жінок, і сильних чоловіків, забрали в полон, а інших вбили. Щоб не залишати трупів село просто спалили. Теа і Меріл не було на той момент в селищі оскільки вони поїхали відвідати брата в Ієрихон. Коли дівчата повернулись, то побачили тільки згарище. Сестри й батьків ніде не було. Вони одразу повідомили Дейчі, але поки той прибув було вже пізно. За рейдовим загоном й слід простиг. Розібравши завали їм все ж «пощастило» знайти батьків. З ран, на їх тілах, було зрозуміло, що вони вступили в бій, але зазнали поразки. В іншому випадку їх би першими забрали в полон. Ельфи цінились на тій стороні, адже мали відмінне здоров’я, і були витривалішими за людей. Хоча старість і не відігравала в цьому світі особливої ролі, але людям, які прожили вже не одну тисячу років, все ж було важкувато на Проклятій Землі. На ній діяли інші правила. Та й людей для шахт вистачало, полонені, в основному поповнювали армію, або направлялися на гладіаторські арени. На останні кого попало не брали.

Тіла сестри, або хоч того, що від неї залишилось, вони не знайшли. Тому сміливо припустили, що її взяли в полон. Дейчі повідомив в орден, але пошукові групи так нікого й не знайшли. З того часу вони вирішили діяти самі. Шукати найменші зачіпки, щоб дізнатись, що з сестрою і по можливості повернути назад. Поступово до них приєднувалися інші постраждалі від рейдів. У кого сестра, у кого брат, чи батьки… кожна історія була по-своєму трагічна.

Вони змінили десятки місць проживання і врешті-решт зупинились на цьому плато, що розкинулось далеко в горах. Хоч воно й нагадувало величезну печеру, та все ж, його називали плато. Єдиним входом була ущелина, через яку потрапив Ален. Хтось запитає, а як же відкрите небо над плато? Перебуваючи нагорі ви б ніколи не здогадались, що внизу буяє життя. Все завдяки сильним рунам і великій кількості пасток, розставлених по периметру. Від блакитного лотоса, до пляшок з ефірним вогнем. Ельфи були одними з небагатьох, хто ще володів мистецтвом рун. 

Ален і його нові друзі зайшли в поселення. Тут було близько ста невеликих дерев’яних будинків, і приблизно стільки ж наметів. Теплий клімат і відсутність небезпеки відкинули необхідність будувати міцні будинки чи укріплення. Якщо добре роззирнутись, то можна було побачити й гамаки, в яких погойдуючись спали місцеві жителі.

Не останню роль у виборі житла відігравав й спосіб їхнього життя. В одну секунду вони могли зірватись і вирушити на нове місце, почувши про черговий рейд, чи якісь новини, що могли хоч якось допомогти.

Жителі підозріло поглядали на Алена і його форму. Схоже, вони недолюблювали тих, хто її носив. Дейчі й Меріл провели Алена до їхнього будинку. Вірніше до будинку їх з сестрою. Брат зрідка заглядав до них, в основному, вони проводили час удвох.

Будинок розташовувався на гілках величезного дерева. Піднятись можна було за допомогою дерев’яних сходів, що мов змія обвили стовбур. Всередині було дві кімнати. В одній спали дівчата, а інша служила кухнею і гостьовою. Хоча голод тут не відчувався, проте ніхто не забороняв почастувати гостей екзотичними фруктами.

– Почувайтесь як вдома, – мовила Меріл, коли вони зайшли.

– Теа, може приготуєш для Алена свою фірмову страву зі фруктів? – звернувся до неї Дейчі.

– Обійдеться, тут не відчувається голод, – відрізала Теа.

– Вибачте її, я зараз сама щось приготую, – і не гаючи часу Меріл попрямувала на кухню.

– Я піду прогуляюсь і заспокою людей, поява «цього», – холодно мовила вона, натякаючи на Алена, – викликала значне занепокоєння,

Не дочекавшись повчань брата, Теа почала швидко спускатись сходами вниз.

– Вона така з того часу, як зникла сестра, – винувато мовив Дейчі. – Звинувачує у всьому себе. Мовляв, мала бути там. Цікаво, щоб це змінило? Обох би взяли в полон, – похитав головою Дейчі.

– Існує імовірність, що вона з тими, хто зараз направляється до стіни, – мовив Ален.

– Тобто до стіни? – розгубився Дейчі.

– А я хіба не говорив? – здивувався Ален. – Напевно, з усім цим, зовсім з голови вилетіло, – зніяковів Ален. – Марко зібрав близько п’ятдесяти тисяч людей захоплених в рейдах. Битва при Бастіані була всього лише затягуванням часу, щоб вони змогли пройти в гори, до печер, що виведуть їх до стіни. Сьомий збирається для захисту повсталих і цих людей. 

– Значить є шанс, що моя сестра може бути там, – ледь не скрикнув Дейчі.

– Цілком імовірно, – кивнув Ален. – Я особливо не вникав, хто мав пройти, це Марко потрібно запитати, він володіє більшою інформацією.

– Він залишився на тій стороні? Стоп, якщо він там, і ви звідти… як вам, без дозволу, вдалося пройти? – склав усю картину докупи Дейчі.

– Посох Мойсея, – відповів Ален.

– То ви знайшли його?! – вигукнув збуджено Дейчі.

– Скоріше, завдяки щасливому збігу обставин, вдалося відбити у демонів.