ГЛАВА 22

Він стояв посередині чорного, як сама ніч, поля. Ніде не було ні рослини, ні бодай якоїсь живої істоти. По силуетах гір він зрозумів, що знаходиться позаду першої колони. Зробивши умовлений сигнал  відчув, як бар’єр в одному місці помітно ослаб. «Швидко вони!» Не гаючи часу скористався проходом і перемістився ближче до центру колони. Люди перелякано переглядались. До Алена підбігли занепокоєні Джошуа з Барнетом. 

– Що трапилось?! Місто вже пало?! – в один голос закричали вони. 

– Ще ні, – заспокоїв їх Ален. – Атака очікується з хвилини на хвилину. Тут знайдуться кваліфіковані лікарі? – звернувся він до Джошуа.

– Так! – і тут же кивнув іншим хранителям, щоб ті покликали кого слід.

– Тоді – довіряю його тобі, – звернувся Ален до Джошуа.

– А що з ним?! – розгубився й перелякався водночас хлопець, поглянувши на непритомного Марко.

З неохотою, проте Алену все ж довелось розповісти, що викликало такий його стан, упускаючи, звичайно, деякі деталі. Лікар, який прибув, лише похитав головою на такі безрозсудні кроки. 

Перекинувшись декількома словами з Джошуа і відповівши на питання людей, які зібрались навкруг нього, Ален знову перемістився, сказавши на прощання, що скоро до них приєднається. 

Повернувшись, Алену довелось миттєво перейти на швидку ходьбу, оскільки з його відходом бар’єр знову підсилили, а сам він перебував у вільній зоні. Солдати на мурах, помітивши його появу, невпинно стежили за розвитком подій, готові прикрити за першої ж необхідності, та цього не знадобилось. Демони не встигли вжити жодних заходів, а лише розчаровано дивились вслід нереалізованій можливості... Харріс й інші ватажки, мабуть, спостерігали за навколишньою територією, тому, як тільки Ален опинися за стінами, одразу підбігли й обсипали його запитаннями. 

Ален розповів їм тільки загальні деталі: мовляв Марко використав одну складну техніку й тепер йому потрібно день-два відпочити, щоб відновити сили. 

*****************

До обіду нічого не відбувалось, проте в таборі ворога було помітне пожвавлення. Солдати на мурах доповідали про прибуття елітних підрозділів. За словами Харріса це символізувало появу Молоха. Усі, хто тільки міг тримати в руках зброю, попрямували на захист Бастіани.

 За стінами пролунав звук сурм. «Почалося!» – почулися вигуки на мурах, їх підхоплювали містяни й за декілька хвилин місто гуло, як вулик. Ейфорія від минулої перемоги минула, і тепер всі тверезо оцінювали становище, в якому перебували. А становище було ще те… Від повного відчаю людей рятувала хіба що думка, що скоро все, так чи інакше, закінчиться… Ален стояв на мурі біля головної брами. Вони вважали, що саме тут буде головний прорив. Хоча солдати були рівномірно розподілені по усьому периметру стін. 

Картина, яка відрилась очам захисників міста, кидала в холодний піт навіть найсміливіших. Останні стіни, що Ален зробив ще на початку, було зруйновано, й тепер демонічна армія постала у всій красі. Чітко сформовані шеренги, кожен ранг мав своє місце. Спереду, як Ален зрозумів, була піхота: дрібні демони, раби з-поміж людей, страхітливі орки (так він їх назвав, згадуючи все ті ж фільми) під два з половиною метри у висоту, з чималими дерев’яними дубінками, або не меншими мечами. Між піхотою стояло по одному велетню, таких йому доводилось зустрічати під час боїв в колізеї. Закуті в кількасот кілограмову броню, вони справляли враження величезної скелі, що от-от зрушить з місця. Позаду розміщувались вершники на величезних вовках. Вершниками в основному булистарші демони з довгими списами, які допомагали атакувати, не злізаючи зі спин своїх звірів. В даному випадку, вони були тими, хто вривався в місто одразу за піхотою, яка мала зробити для них прохід. Прикривали усе це загони лучників, як не дивно, сформовані з тисяч перевертнів. Надприродна сила, загострені до межі інстинкти й відчуття робили свою справу, це грізні машини, здатні бачити навіть вночі, та й не останню роль відігравала будова їхнього тіла, яка дечим нагадувала людську. Вони могли точно вражати цілі на великих відстанях і при цьому не боятись наступу ворожих військ, адже в стрибку збивали вершника з коня. 

Позаду них були катапульти під охороною трьох метрових циклопів, які були водночас і охороною, і самими стрілками. Далі від усіх розміщувались повітряні ескадрильї у вигляді старших демонів з величезними крилами, одягнені у досить міцні панцири, і в основному з мечами в руках. Серед них були й лучники на спинах віверн, крилатих істот з тілом рептилії, головою дракона, яка вивергала полум’я, двома масивними кінцівками, які служили для пересування по суші, довгим списоподібним хвостом і чималими крилами, схожими на крила кажана, тільки значно більші.  Перевертні без проблем могли вести вогонь з повітря, а коли стріли закінчувались, то вони стрибали на голови ворогів, часто саме такий маневр допомагав відкрити ворота фортець. 

Молох, як головнокомандувач війська, знаходився позаду, в оточенні кількатисячних загонів елітних бійців Мотолу. В їхні обов’язки також входило виконувати роль командирів. 

В битвах, подібних цій, Мотолу рідко вступали в бій, залишаючи шанс проявити себе для інших, або просто вважали, що немає достойних супротивників. Навіть Ален зауважив їхню силу під час першої зустрічі й старався не вступати у відкритий бій. 

Як тільки почулись сурми, тисячі ніг зрушили з місця й попрямували «громовою ходою» до Бастіани. Ален віддав знак хранителям, щоб ті були готові відступати, коли становище стане безвихідним. Він хотів по максимуму ослабити ворога. Хоча це й було непростим завданням. Ворожа армія налічувала кількасот тисяч, можливо й мільйон, важко було підрахувати через значну відстань. А в них було декілька сотень хранителів і близько вісімдесяти тисяч простих людей. За інших обставин ніхто й думати б не став за бій, так як це прирівнювалось до самогубства. Єдиною надією цих людей були три речі: бар’єр, що захищав від переміщень, височезні стіни і, авжеж, Ален.