ГЛАВА 16

Крок за кроком, він прямував до центру площі, немов монарх на коронації. Люди тепер могли чітко роздивитись його плащ, їхньому захопленню не було меж. В натовпі почали лунати поодинокі голоси, які з часом переросли у цілий хор, що скандував одне єдине: «Ален, Ален!» 

Він дійшов до центру й почав підніматись на невелику площадку, яка була споруджена саме для таких випадків. Натовп помалу затихав, усі хотіли почути, що він скаже. Зібравшись з духом, Ален почав промову. 

– Хто ще не знає, мене звати Ален! До недавніх пір я й уявити не міг  існування цього світу. Але волею долі, мені все ж довелось потрапити сюди. Перед брамою я поводився безтурботно, не підозрюючи, що чекає на мене тут. Хранителі, які мали супроводжувати мене до ордену, розповіли багато фантастичних речей і найголовніша з них полягала у тому, що це не кінець, а тільки один з етапів нашого життя. Це перевернуло мій світ, змусило заново переосмислити своє життя. Та на цьому подорож тільки розпочиналась. Далі був напад демонів і потрапляння на Прокляті Землі. Тут я зустрів члена Вищої Ради й колишнього хранителя. Вони допомогли відкрити силу, яка до недавнього часу дрімала в мені. Освоюючи її я зрозумів, що все життя до цього моменту було лише невеликою стежкою, яку потрібно пройти, щоб вийти на велику дорогу. Усі вчинки, думки, усе, що послужило орієнтиром в моєму житті, вело мене до цього. Я не хотів такої сили, не хотів ставати командиром, з самого початку мені хотілось втекти від усього цього. Кожен з вас, напевно віддав би усе, що бути на моєму місці… 

Та поступово, я змирився і прийняв свою долю, змирився з тим тягарем, що випав на мої плечі. І ось я тут, стою перед вами й бачу погляди, що дивляться на мене з надією. Та я не той герой, що вам потрібен. Я така ж проста людина, як і ви, Зі своїми недоліками й проблемами. Тільки вам під силу змінити свою долю! Покладаючись на когось, ви ніколи не будете вільні, не зможете по-справжньому творити свою долю. Нам від народження дана свобода вибору, якою ми чомусь не користуємось. Ми звикли за кимось слідувати. Жити чужими принципами, ідеями, чужим життям, нарікаючи в кінці, що у всіх наших бідах винен хтось інший, але аж ніяк не ми самі. Знаю, що половина вас з Проклятих Земель. Справедливо, ви сюди потрапили чи ні  – не мені судити. Але одне я знаю точно: у вас з’явився шанс щось змінити у своєму житті, довести, що незважаючи ні на що, ви не зламались і здатні виправити минулі помилки, почати з чистого листа, перегорнути сторінку Хронік під назвою Проклята Земля. Я не прошу слідувати за мною, чи виконувати мої накази, просто дозвольте мені допомогти й використати весь свій потенціал для вас. 

Промова Алена справила належне враження. Люди, спочатку перешіптувались, але потім схвально закричали: «Веди нас Алене!». 

– А ти молодець, добре впорався, – усміхнулась Рін, яка весь час стояла поруч. 

– Дуже дотепно, я ледь не знепритомнів від хвилювання. 

– Звикай, це один з твоїх обов’язків. Коли очолиш легіон, то постійно доведеться виголошувати промови перед битвами, щоб надихати солдат.

– Оратор з мене такий собі... 

– Не применшуй своїх здібностей, – підбадьорила його Рін.

Далі виступив Марко, коротко пояснив хід справ і окреслив план подальших дій. Люди нехотя, але все ж змирились з фактом, що доведеться покинути місто і йти в гори. Попри особливість повстання, серед усіх жителів міста існувало свого роду негласне правило – жодних таємниць. Про усі події, чи плани одразу повідомлялось жителям, або їхнім обраним представникам. Така собі демократія в дії. Винятком були хіба що важливі військові операції, ризик зриву яких міг вести за собою значні втрати, про них зазвичай повідомляли вже після завершення. 

Ален і Рін стояли позаду тих, хто виступав, уважно їх слухаючи. Хоча, слухав Ален, Рін не переносила всі ці одноманітні промови.

Десь через три години офіційна частина закінчилась і люди стали розходитись, переповненні емоціями. 

– Ти чудово виступив. Усі були в захваті. – звернувся до нього Марко по закінченню.

– Сподіваюсь, – усміхнувся Ален.

– Однак це ще не кінець, запрошую в залу нарад. 

– Це ще що таке? – здивувався Ален.

– Зараз і дізнаєшся, – з гордістю мовив Марко. 

В супроводі декількох солдат, вони попрямували до цитаделі. Минули ворота й потрапили на невеликий двір. Пройшли повз фонтан, з якого давно перестала текти вода, проте русалка продовжувала тримати глек в очікуванні чуда. Солдати, що охороняли вхід, шанобливо відчинили перед ними чималі дерев’яні двері, й вони потрапили всередину. За великим прямокутним столом вже сиділи люди. Побачивши Алена вони поспішили підвестись зі своїх місць. Марко привітався з усіма й запросив сідати. Потім жестом руки вказав Алену на місце на чолі столу, а сам сів праворуч від нього. Ален запитально подивився на нього, мовляв, ти точно впевнений?

– Тепер ти головний, а я буду твоєю правою рукою, якщо дозволиш, – відповідаючи на його запитальний погляд, мовив Марко. 

Такий поворот був неочікуваний для нього, він обережно опустився на своє місце, все ще не вірячи, що йому довірили таку важливу роль. 

– Засідання ради оголошую відкритим, – мовив невисокий чоловік в кутку. Він служив писарем, конспектуючи усе сказане присутніми, щоб потім донести, в разі необхідності, до народу.