ГЛАВА 8

Наступного дня Ален прокинувся на диво бадьорим і повним сил, хоча це й не дивно: він проспав до полудня, розмова забрала набагато більше сил, ніж він думав. Поївши й вдягнувшись, він вже хотів було відправитись на пошуки Бріара й Бартоломео, але ті випередили його, відкривши двері кімнати першими. В їхніх очах  читались запитальні погляди, весь їхній вигляд вказував на те, що вони «горять» від нетерпіння, очікуючи подробиць про вчорашній день. Ален трохи нехотя став розповідати придуману на ходу історію, уникаючи ключових подробиць. Невідомо якою була б реакція цих двох, дізнавшись вони про неї…  

Спускаючись сходами, вони все не вгавали, розпитуючи його, що він бачив, відчував, про що вони говорили. На щастя повз пройшла Брі: її поява остудила їхній запал. Брі кудись поспішала, але попри це не забула пофліртувати з Аленом, якому весь час ставало ніяково, коли вона була поблизу.  

– А можливо, щоб в людини був ще один ангел-хранитель? – ненав’язливо і з обережністю запитав Ален у своїх наставників дорогою до плато.

– Це неможливо! – одразу поспішив заперечити Бріар, але потім заперечення змінилось роздумами. – Хоча, цей світ повний загадок, але особисто я не чув про таких хранителів. 

– Наступне запитання прозвучить трохи незвично, але вислухайте до кінця, – звернувся до наставників Ален. – В людині є темна і світла сторона. Світла – Серафіель, а хто ж темна? 

– Чому тебе раптом зацікавили такі речі? – здивувався Бріар.

– Просто, за останній час довелось багато переосмислити й тепер хочу скласти все в єдину логічну картину… – стараючись викрутитись, мовив Ален. 

– Темна – це зло, а зло ми стараємось не впускати у своє життя, – відрізав Бріар, який не особливо любив філософські дискусії.

– Якщо темна – це зло, то чому ми, потрапляючи сюди, не перетворюємось на демонів а тільки прислуговуємо й працюємо не покладаючи рук? – не здавався Ален.

– Я ніколи не замислювався над цим, ми звикли воювати не вдаючись в суть, – по-солдатськи відповів Бріар. – Є наказ – потрібно його виконати, всі питання після.

– Може й усі проблеми через те, що ніхто не замислюється?! – навів контраргументи Ален. – Ми знаємо про існування Едему, Проклятих Земель, нас навчають воювати. Війна там, війна тут. В чому тоді сенс нашого життя? Якщо у війнах, то не дивно, що в Едемі зараз панує такий порядок…

– Хочеш миру – готуйся до війни! – заговорив тепер вже Бартоломео. – Якщо не будемо битись, то нас знищать. Навіть той мир, що був укладений після Великої Війни, зараз майже втратив силу. Сутички відбуваються повсюди. Такими темпами Земля скоро поповнить легіони Проклятої Землі безліччю душ. Ти бачив, що там відбувається?! Світ на порозі Третьої Світової! 

– То чому ви не втрутитесь? – всередині Алена зараз боролась маса суперечностей. З одного боку він приймав погляди цих двох, а з іншого дитяча наївність не давала спокою. Він нагадував дитину, що не бажала сприймати правил дорослого життя.

– Не маємо права, це нейтральна територія, люди самі повинні обрати свій шлях, не ми встановили ці правила, але повинні дотримуватись, – мовив Бартоломео. – Якщо їх постійно порушувати, то втратиться вся суть свободи. Ми звикнемо, що за нас все вирішують, і перетворимось на пустоту без цілей і сенсу для існування. Вміти не означає думати, але цю можливість ніхто не забирає. 

– Все одно іноді слід переступити правила заради чогось вищого, – не здавався Ален.

– Я завжди питав своїх учнів «якщо будете стояти перед вибором кого врятувати: мати чи сестру, кому надасте переваг?» – заговорив повчально Бартоломео.

– Все залежить від ситуації й людини, яка перед нею стоїть, – машинально відповів Ален.

– Гарна відповідь, але неповна, – посміхнувся Бартоломео.  

– Тоді давайте поясню по-іншому. Якщо припустити, що Земля – це мати, що дає нам життя на початку нашого шляху, а Едем – це «сестра», нащадок матері Землі й нове життя, яке продовжує свій шлях далі. То слід спасти матір, але віддати життя заради сестри… 

Бартоломео і Бріару відняло мову. До такого повороту вони не були готові. Всю дорогу, що залишилась, пройшли мовчки, роздумуючи кожен про своє. Ось і плато. Ален, зручно вмостившись на землі, зосередився. Йому хотілось чимскоріше почути Рін. Симпатія це, чи щось більше… він поки не знав.

– Привіт, ти знову тут! – почувся приємний жіночий голос.

– Радий тебе чути! – у схожому тоні відповів він.

– Ти також скучив? – грайливо мовила вона, відчувши його емоції. – Схоже, злиття на фінальній стадії. Зараз ти відчуваєш,, як наші серця стають одним цілим. Відчуття, немов повертаєш те, що було давно втрачено, але чого так бажав. 

– Краще й не скажеш! – підсумував Ален.

– Завтра поспілкуємось уже всі троє. По-твоєму збудженню бачу, що ти також цього очікуєш з нетерпінням. Зараз, давай потренуємось, а то ці двоє починають переживати, що ти не встигнеш. 

– Що мені робити? 

– Почнемо зі зброї. Я поверну нормальне сприйняття навколишнього світу й зроблю наше спілкування схожим на те, що Серафіель використав під час вашої першої зустрічі. Почнімо! 

Ален немов вийшов з туману й тепер чітко бачив навколишній світ. Бріар і Бартоломео, які дрімали під скелею, прокинулись і тепер напружено спостерігали за ним, в очікуванні наступних дій. Ален зосередився і почав уявляти меч. За мить в його руці почав формуватись простий меч: таким гладіатори бились на арені колізею.