ГЛАВА 4

Пройшло чимало часу, з моменту формування останнього легіону, всі жили безтурботним життя. Бакарі чудово виконував обов’язки командира, підлеглі його любили, він допомагав усім, кому тільки міг. Та імператор не спав, розвідка доповіла про руйнівну силу, якою заволодів орден. І тут починається найцікавіше. Ніхто дотепер не знає як імператору вдалось зняти печать одного з вершників Апокаліпсису, але він це зробив. На Едем обрушилась сила, яка і на рівні не стояла з проклятими легіонами. Вершник, що був прикликаний, звався Голод, третій з чотирьох. В Едемі, де немає таких понять як голод, чи спрага – вони почались. Ріки висихали, рослини перетворювались в порох, люди зникали одне за одним. Всі війська були кинуті проти цієї загрози. Та один за одним легіони зазнавали поразки. Врешті-решт в бій вступили командири, спочатку сили були рівні, та згодом і їх почали відтісняти. Надія знову з’явилась, коли в бій вступив Бакарі. Сили були рівні, бій продовжувався три дні й три ночі, ніхто не відчував втоми, мені здається, що й відчуття часу тоді вони також втратили. Перевага переходила то на один, то на інший бік. На четвертий день він зрозумів, що неможливо перемогти те, що настільки ж старе, як і Едем. Вершники були, є, і будуть. Це, як добро і зло. Одне без іншого не існує. Тому він вирішив ціною свого життя знову запечатати вершинка. За допомогою сили серафимів Бакарі прикликав з Проклятих Земель печать вершників і знову запечатав її. Після цих подій ніхто більше не бачив її, а всі згадки ретельно охороняються. 

По закінченню битви вище командування сьомого легіону оголосило про відставку, його члени відправились в мандри, досліджувати сім королівств й очікувати повернення командира.

– Ого, захоплива історія, цей чоловік і справді герой! 

«Нормальні такі тут казочки розповідають!»

– Це точно, тому усі так переживають, відтоді як почули про тебе. Командувач не сказав, але всі легіони, що залишились, підняті по тривозі.  Шість командирів має зібратись в ордені на твоїй церемонії, такого не було з часів Бакарі. Я не здивуюсь, якщо орден, після доповіді Михаїла, не направить нам підкріплення.

– То чого чекаємо? Потрібно вирушати, не змушуватимемо очікувати стільки людей. Не зробив нічого путнього в тому житті, так хоч в цьому з мене вийде щось корисне, – виголосив урочисто Ален. 

«І треба ж було так вляпатись! Там відкосив, а тут першого ж дня завербували!»

Очі усіх трьох загорілись рішучістю. В Алена ще з народження було щось таке, що заставляло повірити в нього, в те, що він здатний творити неможливі речі. Ця здібність тільки міцніла з роками, й зараз яскраво проявлялась. Ці троє бачили в ньому те, що він ще сам не до кінця усвідомив.   

Вперше за весь час Ален поглянув по сторонах. Місцевість була чимось схожа на джунглі. Величезні невідомі дерева, крони яких сягали ледь не хмар, не менше коріння, яке немов руками схопило землю, і що було сили трималось за неї. Дивні птахи, схожі на папуг, але значно більші в розмірах. Невеликі світлячки, що яскраво світились навіть вдень. Ящірки, які ховались під листям рослин. Недалеко показалось щось схоже на оленя: роги ще були малі, мабуть, молода особина. Все це доповнювали чудесні аромати квітів, які поширювались навкруги. Він ще ніколи не вдихав прекрасніших ароматів, хоча йому часто доводилось доглядати за квітами бабусі, проте таких видів ще не зустрічав. Невимовна краса оточувала їх. Він вдихав і не міг насолодитись. Посередині зеленого царства проходила невелика доріжка, вимощена каменем.

– Вперед! – скомандувала Адріана. – До найближчого поста ордену, поряд з ним ми залишили грифонів.

Ален подивився на неї не то розгубленим, не то боязким поглядом.

– Грифонів? – трохи налякано запитав він.

– Ну, так… – розгубилась Адрі. – Не пішки ж нам сюди добиратись, кожне королівство, як пів Землі, може й більше, є ще багато невідомих областей.

– А у вас немає… ну, цей… якихось безпечніших видів пересування, машин там, поїздів? 

Усі засміялись.

– Ох, ці земні жарти! – мовив Зейн. – Тут заборонена будь-яка техніка, чистота, незайманість і захист цього світу є першочерговим завданням. Машини ні до чого доброго не призводять, взяти хоча б забруднення на Землі, а вдихни це свіже повітря, як приємно прогулятись на такій природі.

– Почалось! – мовив Сільвер. – Варто тільки зачепити! 

Адріана посміхнулась, а Ален подумки висловлював повну згоду Сільверу.

– Тобі ще важко звикнути до усього цього, але скоро призвичаїшся. Ті, хто тільки-но ступили на ці землі, не можуть одразу зрозуміти усього, це справа часу, якого у тебе буде достатньо, – продовжив свою лекцію Зейн.

– Добре, добре, я вже зрозумів, показуйте дорогу! – буркнув під ніс Ален.

Адріана, а за нею й інші рушили вперед. Йти було легко, не відчувалось ні втоми, ні важкості. «Це і є загробний світ? – захоплено озираючись думав Ален. – Скільки всього ще доведеться дізнатись». 

Десь за годину добралися до мети подорожі. Біля одного з дерев й справді  були прив’язані три величезні істоти.

– На Землі таких уже не побачиш, усі вони тут, – повчально мовив Зейн. 

– На Землі були Грифони? – здивувався Ален.

– Так, але як й інші незвичайні створіння, з часом почали покидати її і перебиратись сюди, – відповів Зейн. – Наслідки прогресу. Ти ще побачиш й не такі дива. Юільшість того, що описувалось в міфах і легендах багатьох народів – зібрано тут.