ГЛАВА 24

Вони з’явилися за декілька кілометрів від міста, тому мали змогу зі сторони насолодитись дійством, що наближалося до свого апогею. Сотні нижчих демонів, вкупі з гекатонхейрами – десятирукими велетнями, колосальна сила й міць яких не йшла в жодне порівняння з простими велетнями, зараз штурмували стіни міста. Істотами ніхто не командував, принаймні явно, усі їхні дії були підпорядковані простим інстинктам: вбивати й знищувати все на своєму шляху. Очевидно, не останню роль в цьому зіграла й Порожнеча. Десь дуже глибоко всередині них говорив голос Порожнечі, він й підсилював ці самі інстинкти. Свідомо, вони не відчували жодних емоцій, щодо Світлих по той бік мурів, та підсвідомість нашіптувала своє.

Прибуття непроханих гостей спочатку ніхто не помітив. Та це швидко змінили дека спалахів, що роздалися в небі. Промені за мить очистили поле від половини нечисті. Наступ завмер. Проте затишшя тривало недовго. З мурів роздався ще один яскравий спалах, який поширився поміж рядами нападників у вигляді хвилі. Ті з істот, що володіли хоч якоюсь силою, зуміли захиститись техніками.

Гекатонхейри не відставали від інших. Створивши величезні кам’яні стіни, вони зупинили атаку Люцифера зі стін міста. Однак, відволікшись на лобову атаку, вони випустили з виду повітря, чим одразу поспішив скористатися Серафіель, направивши на їх голови сотні розрядів блискавок і вогняний дощ, від якого вже не було захисту.

Від величезної орди, що ще декілька хвилин тому здобувала впевнену перемогу, залишилась тільки зграя наляканих істот, що поспішила покинути місце битви. Місто отримало шанс побачити на один світанок більше.  Коли Ален приєднався до трійці, містяни вже активно їм дякували за порятунок. Поява одразу трьох командирів Захарії була ще тим подарунком, на який вони й сподіватися не могли.

Від містян вони дізналися подробиці початку хаосу. З їхніх слів утворювалась наступна картина. Про прибуття Вести і її ескорту, ніхто не знав. Їм вдалося якось пройти захист Альмаріса. Зміни почали проявлятися за декілька днів до прибуття Алена з Люцифером. Спочатку це був простий жар і легкі запаморочення, та згодом все перейшло у часті спалахи агресії і сутички, які нерідко закінчувалися смертями. Світлими все більше заволодівали природні інстинкти. Зі змінами в свідомості приходили й фізичні. Вони поступово перетворювались на істот Порожнечі, а тих, кого оминули зміни, вбивали або перетворені, або орди, що пройшли з розриву. Вціліти вдалося одиницям, вони спочатку гуртувалися по важкодоступних місцях, а коли й там їх настигали демони, то вирішили заховатися за мурами одного з міст. До останнього часу демони оминали його, та згодом, немов по чиємусь велінню, все змінилося і орди посунули в атаку. Світлим пощастило, що кожен з них володів певною стихією, а дехто й декількома. При поєднанні з високими й міцними мурами – це дало змогу протриматись до минулої атаки. Не останню роль в атаках відігравали й часові аномалії про які розповіли Михаїл з Серафіелем. Якщо ззовні могла пройти година, то тут – цілий день. Тому захисників міста можна було сміливо назвати справжніми героями, які вистояли проти ворога чисельно переважаючого їх в тисячі разів.

Відповівши на усі запитання і заспокоївши містян Михаїл, Люцифер і Серафіель заходилися укріпляти місто й готувати шляхи можливих відходів, в разі загострення ситуації. Попри усі спроби Алена допомогти, він отримував шквал критики в свою сторону. Трійця наполягала на його відпочинку. Тільки він здатен був витягнути їх з цього становища. Містяни поділяли схожу думку, тому, врешті-решт, Ален здався і відправився прогулятись лісом, що ріс недалеко міста. Не вельми здорова думка, з точки зору простих смертних, та поведінка Алена, як і він сам, не вкладалися в звичайні поняття. Йому навіть хотілося зустріти якогось перевертня, та очікування не завжди втілюються в тій формі, що ми уявляємо.

Коли роздумуючи він вийшов на чергову галявину, то одразу зрозумів, що доля приготувала для нього подарунок, про який він й подумати не міг.

За мить галявина розчинилась і Ален опинився на березі моря.

– Ваш величносте, – мовив Ален насмішкуватим тоном, після чого зобразив поклін. – Не очікував зустріти тут.

– Роль блазня тобі не дуже личить, – холодно мовила Рін.

– Хто знає… Що привело вас сюди? Невже не давала спати думка, що моя голова ще при мені?

– Ага… Думок мені вистачало… – тихо мовила Рін і відвела погляд вбік. – Вам слід забиратись звідси, – ще тихіше додала вона.

– Слід було гінця послати, я недостойний такої високої честі, – продовжував розмовляти він в саркастичному тоні.

– Гінця?! – сердито вигукнула Рін. – Я цілий гарнізон послала. Чи ти думав, що в спогадах простих солдатів можна знайти інформацію про плани на цей вимір? Але ти, як завжди, проявив впертість і зробив по-своєму!

– Як завжди? – здивувався Ален.

– І за що мені дістався такий геній…

– Стривай, хочеш сказати...

– Дійшло нарешті!

– Тобто тоді…

– Іншого способу передати частину спогадів я не бачила.

– Частину?

– Це зараз неважливо.

Не встиг Ален опам’ятатись, як Рін перемістилась до нього і їхні вуста злилися в пристрасному поцілунку. Льодова стіна, яку вони обоє старалися вибудувати в майбутньому, тепер остаточно рухнула, не в силі стримувати натиску сердець, які понад усе старалися не помічати своїх почуттів.