ГЛАВА 40 ОЛІВЕР І МІА

Двері поїзда відчинились і трійця вийшла на перон. Квартал був не з багатих. Не дивно, що зброю зберігали саме тут. Ніхто, без потреби, не сував сюди носа. Навіть міська охорона бажала зайвий раз не ризикувати.  Кожен крок тут робився як по мінному полю. Доводилось виростити очі на потилиці, щоб не отримати ніж чи кулю у спину. Авантюристи, релігійні фанатики, найманці, вбивці, злодії – це місце зібрало найкращу колекцію. Однак, навіть тут все підпорядковувалось правилам, які встановили члени ордену Іскри. Не сказати, що вони були надто віруючими, проте й віра не була для них чимось буденним. Скажемо так у них було своє бачення цього світу, яке вони доносили до усіх охочих. Основним їхнім суперником, в цій галузі, являвся орден Тіней. Ще одна релігійна група, яка вірила в скорий кінець всьому, тому намагалась підготувати до нього якомога більше людей. Хоча намагалась – надто гучне слово, швидше: готувала армію для допомоги тим, хто прийде вчинити вищезгаданий кінець. А що потрібно армії, окрім солдатів? Правильно – зброя. І щоб її отримати, вони вирішили захопити один з найбільших чорних ринків зброї. Все робилось під виглядом проповідей по місцевих храмах, хоча ті, хто в темі, прекрасно розуміли, що це за храми, й що давало захоплення хоча б одного. Найабсурднішим, в цій ситуації, був фактор вибору. Жителі районів, а це, зазвичай, були певні угрупування, самі обирали яку віру прийняти. Кровопролиття не відкидалось, однак у світлі можливих руйнувань налагодженої інфраструктури, зводилось до мінімуму, лише одинокі вбивств, які міняли фігури місцями.

Олівер, Міа і Валеріан направлялись до одного з таких храмів. Там їх мали зустріти кур’єри, і після укладання угоди, супроводити до ретранслятора. Свого роду додатковий захист для партнерів і гарантія успішної угоди. Валеріан, по всій видимості, не вперше бував у цих місцях, тому швидко провів їх малолюдними провулками. Ось і храм. На фоні сірих напівзруйнованих будівель він виглядав як справжній палац. Оазис в спекотній пустелі. Позолочений куполоподібний дах тут був замість сонця, даруючи оточуючим трохи тепла і світла. Внутрішнє приміщення заполонили представники різних світів. Трійці пощастило потрапити на чергову баталію проповідників двох орденів. Присутні ловили кожне їхнє слово. Валеріан скомандував їм просуватись вперед. Олівер і Міа здивовано переглянулись, проте сперечатись не стали. Як виявилось – сказати легше, ніж зробити. Протиснутись між статурами кремезних Омег, для двох підлітків, було не таким простим завданням, та вони докладали максимум спритності, оскільки сила одразу нівелювалась натовпом. Олівер волів би за краще зійтись в поєдинку з кожним присутнім, а ніж проштовхуватись через спітнілі тіла, деякі, схоже, не знали, що таке душ. Не кажучи вже про перегар і запах тютюну, від якого очі сльозились. За цим заняттям він не відводив погляду від Міа, якій було куди важче, через тендітну фігу. Так пройшло пів години. Лаючись й проклинаючи все на світі, вони нарешті добрались до передніх лав. Озираючись на пройдений шлях, вони не могли вловити суті затії Валеріана. Той розсекретив свої плани, коли проповідники, як це завжди бувало під час їхнього виступу, запросили до слова охочих з-поміж присутніх. Саме цього й чекав комісар. Без зайвих церемоній, відштовхнувши декілька зівак, він став за спеціальну трибуну, яка розміщувалась навпроти проповідників. Таким чином відбувався діалог між потенційним вірянином і представниками орденів.

– Вітаю, – звернувся до Валеріана представник ордену Тіней. – З ким хочете говорити?

– З вами, – не задумуючись відповів комісар.

– Чудово, – на обличчі адепта промайнула тінь посмішки. Така відповідь віруючого прирівнювалась ледь не до формального вступу в орден. Також, він отримував перевагу слова, як любили говорити адепти. Під час дискусії  представник іншого ордену не мав права втручатись.

– Перше питання. Що проповідує ваша релігія? – запитав Валеріан.

– Всьому є початок і кінець. Ми хочемо достойно зустріти свій, – не задумуючись відповів той.

– Тобто, я правильно зрозумів, що ви свідомо йдете на самогубство? – по залі пробігся гомін.

– Природна смерть не являється самогубством, – відрізав той.

– Однак, її можна уникнути, заглянути за завісу. Вчення Іскри говорить, що всередині нас знаходиться щось більше, ніж просто душа. Іскра – це божественна енергія, а значить кінець не такий однозначний, як ви трактуєте. З вашого вчення виходить, що ви пропонуєте здатись на милість тих, хто може поглинути все, у тому числі й божественну енергію, з якої ми створені. Не вважаєте таку позицію хибною?

– Заперечення смерті, не означає її відсутність, – сухо відповів адепт.

– Погоджуюсь, однак природна смерть, і та, яку принесуть ті, кому ви поклоняєтесь – це два різні поняття. Замість того, щоб жити, ви пропонуєте добровільно засунути голову в петлю.

Настала секундна мовчанка адепт, як і присутні, збирався з думками, не такого він очікував.

– Якщо ви вже зачепили вчення Іскри, то давайте поговоримо про його силу, вірніше, про силу його адептів. Всі знають, що вона полягає у чотирьох внутрішніх рівнях. Малкут пропустимо, перейдімо одразу до Іеціри. Вона – це контроль над волею людей, – останні слова адепт виголосив з особливим пафосом. – Не факт, що їхні послідовники не перебувають зараз під дією цієї сили.

– І? Що роблять зараз їхні послідовники? Пропонують розв’язати війну, захопити якийсь світ? Ні, – випередив того з відповіддю Валеріан. – Вони створюють дім для душ, що заблукали. Дають їм надію в завтрашній день. А що пропонуєте ви? Створити у цього місці табір підготовки смертників? Хто по-вашому направив тих, кого ви так боїтесь?