ГЛАВА 28 ДОМІНІК І АЛІСА

– Прокидайся, – почувся знайомий голос у нього біля вуха. Цей аромат парфумів неможливо було сплутати. «Невже вийшло?» – промайнула у нього думка.

– Я в раю, чи пекло прислало свого найкращого демона? – кволо мовив Домінік, намагаючись пожартувати.

– Ну дякую! – насупила губи Аліса. – Я тут рятую його жопу, а він демоном обзиває, – обурилась вона.

– Значить все вийшло? – на потрісканих губах Домініка з’явилась бліда посмішка.

– А ти сумнівався? – гордо мовила вона. – Годі прикидатись немічним!

З кожною секундою Домінік відчував, як по його тілі все сильніше пульсувала сила, вона нагадувала загнаного лева, який нарешті знайшов вихід і тепер готовий покарати усіх, хто насмілився оспорити його право на трон. В пориві емоцій він не підвівся, а стрибнув на ноги, як це робили в бойовиках. Розминаючись після тривалого відпочинку, він спочатку й не помітив змін Аліси, а коли побачив, на його обличчі з’явилась широка усмішка.

– Схоже з демонами я не сильно помилився, – вказав він на два чорних крила в неї за спиною.

– Те ж мені ангел! – фиркнула та, але було помітно, як тінь радості не покидала її обличчя. – Де твоя охорона? – кинула вона на нього косий погляд. Домінік вперше згадав про Марійку, і роззирнувся в її пошуках.

– Втекла, напевно, – стиснув він плечима. – Я б сам так зробив, навіщо няньчитись з ходячим трупом.

– Хоч би подякував.

– Жіноча солідарність? А я думав, що такі як ти не відчувають емоцій! – кепкував він з неї.

– Жаль, що вона тебе не придушила, – в схожій манері відповіла Аліса.

– І що я вам зробив? – потягуючись, запитав Домінік.

– У нас гості, – вже суворіше повідомила Аліса.

– Дістали! Їм, що тут, медом намазано?

– Маєш нагоду запитати.

– Долучишся до свята?

– Якщо накажеш, – сухо відповіла Аліса.

– А мені це починає дедалі більше подобатись, – окинув він швидким поглядом її форми. – Не будемо заставляти гостей чекати, – і він направився до дверей, а Аліса зникла.

Будинок оточило близько двохсот Омег різного рангу. Озброєні саморобними видами зброї, вони аж палали рішучістю когось четвертувати. Наперед вийшов огрядний чоловік років сорока. В руках у нього був мішок з якого капала кров. За рангом не вищий реніта.

– Чим можу допомогти? – звернувся Домінік до натовпу. – Прийшли розділити долю попередників, – насміхався він з них.

– Ми знаємо, що ти не можеш використовувати силу, – звернувся до нього чоловік, що тримав мішок.

– Можливо, можливо, – відповів Домінік.

– Вона нам багато розповіла, – на обличчі чоловіка з’явився оскал. – Ось твої ліки, – і чоловік вийняв з мішки голову Марійки. – Вона так благала нас тобі допомогти. Я ледь сльозу не пустив, – насміхався чоловік.

– Ви трохи запізнились з ліками, а от на власні похорони встигли, – мовив зловтішно Домінік, і клацнув пальцями. – Тебе, жирний, я залишу на кінець. Ти мені багато розповіси, – після цих слів біля Домініка з’явилась Аліса, а в її руках сформувалась довга чорна коса з одним лезом.

– Пампушка значить залишити, – про себе повторила вона й вмить розчинилась в натовпі. Це нагадувало танок смерті, що мов тінь ширяла поміж обраних жертв, диригуючи своєю косою наліво й направо. Коли в довгому списку залишилась одне ім’я, вона зупинилась.

– Не заставляй мого хазяїна чекати, – схопивши чоловіка за комір сорочки, вона пожбурила того під ноги Домініку.

– І що з тобою робити? – присівши, запитав Домінік в до смерті наляканого чоловіка. Той весь трусився від страху, й очами намагався знайти спосіб врятуватись. – Де взяли екзос? Чи хочете сказати, що ви її палками вбили?

– Шатл. Нам на шатлі привезли, – тремтячим голосом заговорив він.

– З чого така честь? – запитально поглянув на того Домінік.

– Це вона… вона наказала!

– Конкретніше, а то терпець вривається, – відрізав Домінік.

– Міа, – немов вирок зірвалося слово з уст чоловіка.

– Ви співпрацюєте з нею? – здивувався хлопець.

– Ні, це швидше бартер, вона скидає нам припаси, а ми виконуємо чорну роботу. Її люди не дуже хочуть спускатись на планету. Їхні лабораторії на орбіті.

– А це вже цікаво, – задумався Домінік. – І вона там?

– Ні, вона лише навідується час від часу, Будь ласка, пожалійте, я розповів усе, що знав, – благальним тоном мовив той.

– Пожаліти? – вдав роздуми Домінік. – Хоча, знаєш, я задовольню твоє прохання, – Домінік не встиг договорити, як чоловік кинувся цілувати його взуття. – Дослухай до кінця, – і хлопець ударом ноги відправив його в політ. – Я дозволю тобі жити в обмін на послугу.

– Все, що завгодно! – сплюнувши кров, вигукнув чоловік.

– Станеш мої звірятком і подякуєш особам на орбіті, – Домінік не гаючи часу взяв його свідомість під контроль й віддав один єдиний наказ – знищити орбітальну станцію.