ГЛАВА 18 ДОМІНІК І АЛІСА

Домінік прокинувся лежачи на дні ями. Голова розколювалась, а все тіло нило. Таке враження, що до цього він брав участь в битві, результати якої йому забули повідомити. На додачу до усього – страшенно мучила спрага. Перша спроба підвестись не увінчалась успіхом. В ямі було доволі темно, тому Домінік став навпомацки шукати по стінках за що би схопитись. За такою роботою його рука натрапила на округлість з отворами всередині. Раптова здогадка, мов блискавка, пронизила свідомість, і він поспішив пожбурити несподівану знахідку якомога далі від себе.

– Навіщо так з новими друзями?! – почувся знайомий голос згори, й завіса, що до того не пропускала світла в це темне царство, відкрилась.

Домінік закрив обличчя руками, щоб дати очам час призвичаїтись до змін. Коли це сталося перше, що він побачив перед собою, були два скелети в одязі Данила і Златомира. Перелякано кліпаючи, хлопець втупився в них, не розуміючи, що трапилося. Всього декілька годин тому разом летіли на дирижаблі, а зараз вони мертві лежали на протилежній стороні ями. На додачу до усього серед осіб, що стояли нагорі, була Аліса. Хоча й особами їх не назвати. Істоти мали зріст, який досягав трьох, трьох з половиною метрів. Все тіло покрите шерстю. Замість обличчя видовжена морда, з гострими, як лезо меча, двома рядами зубів. Вуха прямостоячі. Ноги являли собою масивні лапи з гострими кігтями. Єдине, що пов’язувало їх з людьми – це схожа будова рук, а точніше – по п’ять розвинених пальців на двох руках. Істоти були одягнені у чорні мантії з капюшонами позаду.

– Зараз ми спустимо драбину! – вигукнула Аліса.

– Мені й тут добре, – відповів Домінік хриплим голосом. Попри страх, голова все ще працювали, й сценарій, що вона видавала, не дуже йому подобався.

– Хочеш, щоб вони спустились? – натякнула Аліса на істот. – Це песиголовці, вони не дуже люблять, коли їм суперечать.

– А там для мене, напевно бенкет приготували? – зіронізував він.

Одна з істот щось гаркнула до Аліси, після чого дівчина подивилась на ту зосередженим поглядом. В Домініка мимоволі промайнула думка про телепатичне спілкування. У фільмах подібне було не рідкістю, а враховуючи світ, в який він потрапив, то це багато пояснювало. Як на підтвердження цієї здогадки заговорила Аліса.

– Мої друзі кажуть, що їхній терпець на межі.

– А як же ці друзі? – кивнув Домінік на скелети.

– Вони виконали свою місію, – байдуже відповіла дівчина. – А зараз не пручайся, а то буде тільки гірше.

Не встиг Домінік опам’ятатись, як голову пронизив біль, хтось немов розривав її зсередини. Відчуття до цього, являлись слабким відгомоном. Згори опустили драбину, й тіло, всупереч волі хазяїна, попрямувало до неї, ставши крок за кроком підніматися нагору. Як Домінік не старався, та протидіяти зовнішньому впливу не вдавалосьь, врешті-решт він змирився й став думати, що робити далі.

Як тільки опинився нагорі, його тут же оточили песиголовці. Вони нагадували зграю розлючених собак, що от-от кинуться на першого зустрічного. Тим ще подарунком було смердюче дихання, що доносилось з їхніх пащек. Нагорі контроль ослаб і Домінік зміг говорити.

– Милі собачки. Тут мене прикінчать чи підгодують?

Один з песиголовців розлючено загарчав.

– На твоєму місці я би так не жартували, – мовила Аліса.

– Що ще залишається, – зітхнув Домінік, і роззирнувся навкруги, щоб вивчити місце у яке його занесла лиха година.

Острів й справді мав багато спільного з однойменною планетою. Навколо був один червоний пісок і гірські хребти. Поряд з ямою, в якій тримали Домініка, знаходився з десяток інших. З них лунали ледь чутні стогони, очевидно інших в’язнів. Єдиним шансом на порятунок був корабель, що мав відвезти народжених до Ирію. Та як його знайти, Домінік поняття не мав. Спроби щось згадати не увінчалися успіхом. Все, що він пам’ятав – це запашні страви Аліси. «Чортове стерво, щось підсипало», – вилаявся Домінік подумки. Дівчина була єдиною ниточкою, що могла прояснити ситуацію і вказати шлях до порятунку, якщо він взагалі був. Йдучи за песиголовцями Домінік вирішив, якщо вдасться ще трохи прожити, то він неодмінно віддячить Алісі за все, а тим часом почав ненав’язливу розмову, щоб вивідати більше інформації.

– І як це – зраджувати друзів?

– Друзів? Не сміши мене. Вони були інструментом задля досягнення моїх цілей, – фиркнула Аліса.

– І які ж у тебе цілі? Годувати песиголовців?

– Це плата за допомогу.

– Виходить, тоді ти підсипала щось і я заснув на декілька годин, – скоса поглянув на неї Домінік.

– Годин? – засміялась Аліса.  – Ти тут вже три дні.

– І ти весь цей час не покидала мене, як це люб’язно з твоєї сторони, – вдав розчулення Домінік, щоб приховати інші емоції.

– Ага, не могла покинути такого принца, – зіронізувала вона. – Я б уже давно відлетіла, якби не обов’язок, – саркастично мовила вона.

Останні слова були, як бальзам на душу, для Домініка. Дирижабль був неподалік, і з його допомогою можна було покинути це місце. Аліса починала відігравати чимраз важливішу роль в його плані.

– Виправ, якщо помиляюсь, але ти належиш до Суверенітету?