ГЛАВА 16 ДОМІНІК І АЛІСА

Машина опускалась чимраз глибше. «Я і не думав, що озеро настільки глибоке. Це все, моє бездарне життя доходить кінця. Добре, що хоч одну добру справу я зробив під кінець. Вона не переважить всього, що наробив до цього, але на душі якось спокійніше. Мені зовсім не страшно. Останні подихи… От і все, очі закрились, настала повна темрява… Що там, на тій стороні?»

Невідомо скільки пройшло часу, як Домінік знову розплющив очі. Перше враження було відвертим розгубленням. Він стояв на тому ж мості. Кран піднімав понівечену машину, повсюди була поліція, лікарі й рятувальники. Недалеко від однієї з машин швидкої допомоги лежало накрите тіло. Раптова здогадка промайнула в голові Домініка та він вирішив перевірити. Кожен крок давався титанічним зусиллям. Наслідки аварії – думав він тоді, ще не усвідомлюючи, як глибоко помилявся, і що чекало попереду.

Ось і тіло. Він спробував відкрити полотно, що його накривало, та рука пройшла наскрізь. «Що? Це якийсь фокус? Що це означає? Ей, – закричав він до рятувальників. – Хто тут лежить?» Та вони не чули. Навіть не повернулись в його сторону. «Вони що – мене не бачать? Невже це…»

– Усвідомив нарешті! – почувся голос в Домініка за спиною. Він злякано обернувся на його джерело.

– Хто ти? – тремтячим голосом запитав він.

Перед Домініком стояла дівчина років двадцяти двох. Чорна заплетена коса спадала з плечей по білій футболці на якій був вишитий тризуб. Сині джинси й білі кросівки завершували гардероб. Незнайомка привітно  посміхалась і не проявляла жодного занепокоєння. Немов й не було жодної аварії, а поруч з ними не лежало тіло.

– Називай мене Аліса.

В голові Домініка раптом виникла асоціація з героїнею Льюїс Керрол і він не втримався й засміявся.

– Аліса з Країни Чудес? 

– Бачу тебе веселять подібні події! – мовила дівчина в сердитому тоні.

– Якби ще знати, що це за події? – кинув Домінік на неї косий погляд. – Це що – зйомки якогось фільму? Може скажеш, де камери?

– Ти народився, – не задумуючись видала дівчина.

– Щось новеньке, я б ще зрозумів, якби ти сказала – помер.

– Не можна померти, не народившись, – заперечила та.

– Дівчино, в тебе з головою все гаразд? – скептично поглянув на неї Домінік.

– Цілком, – на обличчі Аліси не було й натяку на жарт.

– А життя на Землі як назвати?

– Місцем до, – спокійно відповіла та. – Ви неправильно розумієте суть смерті та народження. Земля ніколи не була місцем народження чи смерті, вона – точка відліку. Світ, з якого починається життя. Коли цикл тієї чи іншої людини завершується, вона народжується, тобто приходить в реальний, наш світ.

– Не знаю, що ви курите, проте не хочеться у вашу секту, – відрізав Домінік роздратовано.

– І куди подасися? Ти тільки-но бачив, що не можеш взаємодіяти з тим світом.

– Якось дам собі раду, – ледь не вигукнув Домінік.

– Алісо, тобі ще потрібно підтягнути психологію, – поруч з ними з’явилося дивне коло, з якого за мить вийшов чоловік років тридцяти. Дивлячись на нього Домініку згадались уроки історії, а саме часи Київської Русі. Одяг незнайомця був яскравим тому прикладом. Широкі полотняні штани, заправлені в чоботи з високими халявами. З верхнього одягу туніка з довгими рукавами, розписана різноманітним орнаментом й підперезана поясом. На плечах накидка. Густа чорна борода надавала його могутній статурі свого роду теплоти й доброзичливості. Усім своїм виглядом він, немов випромінював столітню мудрість.

– Добре бути волхвом, – огризнулась дівчина.

– Не забувайте для чого ми тут, – черговий незнайомець вийшов з того кола. На відміну від попередників, цей чоловік мав вигляд справжнього козака. Довгий оселедець, закручені вуса. З одягу вишита сорочка, заправлена в червоні шаровари й підперезана поясом, за який була запхана шабля. Чоловік був найстаршим з трійці. За земними мірками йому було біля п’ятдесяти.

– Я не винна, що до народжених так важко все доходить, – спробувала виправдатись дівчина.

– Не будь така сувора, – тепло посміхнувся козак. А потім звернувся до Домініка. – Мене звати Данило, це, – він вказав на іншого чоловіка, – Златомир.

– Ви що з цирку втекли? – мовив Домінік насмішкувато.

– Можна я відправлю його поспати? – звернулася Аліса до чоловіків. Ті лише посміхнулися на таку її реакцію.

– Ти б краще придивилась, можливо, ще сподобається? – підморгнув їй Данило.

– Та ну вас, – Аліса почервоніла, як помідор, а потім гордо задерши голову, попрямували до кола, в якому зникла за секунду.

– Ех, де моя молодість! – весело виголосив Данило.

– «Сивина в бороду – біс в ребро», – і собі посміхнувся Златомир.

– Щось ми не туди завернули, – мовив Данило. – Домінік, тобі вже Аліса встигла розповісти про народження, але зробила вона це плутано, тому внесу деякі точності. Земля й справді являється відправною точкою, місцем, де все починається. Люди набираються на ній досвіду, щоб потім втілити його вже у реальному світі. Говорячи молодіжною мовою – це, як симуляція. Слово ще таке придумали, – пробурмотів під ніс чоловік. – Кожний проходить її по-своєму. По закінченні, ми народжуємось, тобто приходимо в цей світ.