ДАМІР І ДАНА ГЛАВА 8

Прокинувся Дамір від крапель води, що падали на чоло зі скелі. Все тіло страшенно боліло. Хотілося ще трохи поспати, та раптова згадка про минулу битву й Дану, заставила прогнати сон. Повернувшись на бік, він спробував підвестись обпираючись на руки, та як тільки це зробив – очам відкрилась несподівана картина. Метрів за п’ять лежав Добромир. Дамір немов отримав додаткові сили. Різко підвівшись, попрямував до нього. Присівши поруч, він потрусив Добромира за плече, намагаючись розбудити. Почулося сонне бурмотіння, а згодом Добромир розплющив очі й здивовано подивився на друга, а потім і на місце, де вони перебували.

– Я сплю, чи нам й справді вдалося вижити? – мовив Добромир якось навіть байдуже.

– Я й сам задаюсь подібним питанням, – зітхнув Дамір.

– Це ти нас врятував?

– Ні.

– Тобто – ні? Хочеш сказати, що Данталіан просто відпустив нас? – різко підвівся Добромир.

– Поняття не маю, – і Дамір задумливо поглянув на вихід, з якого віяло легким вітерцем. – Все, що я встиг побачити, як вогняний спис летів в мою сторону, а потім щось» з’явилося і з легкістю відбило його.

– Може – це прояв твоєї сили? – припустив Добромир, що вже підвівся на ноги.

– Хто знає, –  задумлво мовив Дамір.

– З цим розберемося потім, вижили й дяка за це, потрібно поспішати до підземелля, чи ти вже забув про Дану? – постарався Добромир підбадьорити Даміра.

– Звичайно, що ні, – зніяковів Дамір. – Залишилося дізнатись де ми.

– От зараз і перевіримо, – і Добромир, наскільки це було можливо швидко, направився до виходу. Дамір пошкутильгав слідом.

Виглянувши назовні вони виявили, що печера знаходилась на значній висоті. Внизу виднілися погорби, ліси й долини. По всій видимості, був полудень. Після нетривалих споглядань місцевості, Добромир радісно констатував, що вони перебували недалеко стежки, що вела на вершину Говерли. Почувши це й Дамір повеселішав. Забувши про голод і спрагу, вони попрямували кам’янистим пагорбом на  північ. Стежку вдалося відшукати десь за годину блукань. Вона проходила через густий ліс. Свіже карпатське повітря справляло цілющий ефект на подорожніх, додаючи сил, які вже здавалося покинули їхні тіла. На деяких відрізка друзям доводилося використовувати код, щоб пробратися через чергові хащі Онгаонга, або захиститись від Пісочниці чи Дунаків, які відчувши поряд щось рухоме, одразу випускали підземні щупальця. Поступово на зміну теплому осінньому сонцю прийшли холодні вітри й тонкий білий килимок. Даміру й Добромиру довелося створити навколо себе вогняні кулі, щоб зігрітись. На стежці, якою вони прямували, не було видно слідів, а значить залишалась слабка імовірність, що Дана ще не добралася до підземелля. Над ними пронісся гіпогриф, чим заставив друзів ненадовго заховатись в кущах терену. Чим вище вони підіймались, тим більше їм траплялось різних істот, що немов патрулювали навколишню місцевість.

Нарешті показався довгоочікуваний вхід і Дамір з Добромиром полегшено зітхнули. Вхід являв собою величезну сталеву браму, що немов зрослася з горою.

– Ми на місці, але щось тут незвично тихо, – занепокоївся Добромир.

– Пастка? – роззираючись, заговорив Дамір.

– Не виключено. Зазвичай тут є декілька дріад, що стежать за порядком.

– Ти знаєш як їх відкрити?

– Вони реагують на код, торкнися і все побачиш.

Повільно наблизившись, Дамір приклав руку до холодної сталі. Почулося ледь помітне коливання і брама почала з гуркотом відчинятись. Дамір ледь не скрикнув від захоплення, коли залізна завіса зникла. Всередині було величезне місто з сотнями різноманітних будівель. Піраміди, сфери, що в буквальному сенсі зависли в повітрі, прямокутні будівлі й спіралеподібні вежі, що височіли над всім цим архітектурним ансамблем. Грибоподібні будинки й величезні баобаби, на верхівках яких були споруджені споруди по менше. Скляні вежі з повітряними галереями. Тут поєднувалися десятки епох і мудрість сотень поколінь. Поміж будівлями проходили вимощені з бруківки алеї, на яких росли десяти сортів квітів й розміщувалися фонтани з різноманітними скульптурами в центрі. Освітлювало все це царство зоряна карта вгорі, на якій час від часу спалахувала якась зірка.

– Як тобі підземелля? – задоволено мовив Добромир. Зараз він відчував себе владикою, що показував свої володіння.

– Я думав…

– Всі так  думають, – пербив його Добромир. – Якби люди знали про це місце, то подібне могло б стати причиною чергової війни.

– Почекай, а як же ті, що проходять пробудження?

– Бар’єр, який перетинає кожен, щоб потрапити на територію підземелля, не зовсім для захисту від монстрів, він стирає найменші спогади про побачене на цій стороні.

– А як же враження після пробудження, та й сама подорож сюди?

– Ілюзії, вони б мали й зараз працювати.

– Хочеш сказати, що хтось чи щось, зуміло пробитись через них?

– Поняття не маю, я не надто заглиблювався в тонкощі цієї системи, – стиснув Добромир плечима.

– А що за спалахи на зоряній карті?

– Сповіщення про народження чергової особи з кодом.