8 - Останній квиток

Я завжди любила сидіти одразу за водієм. Не тому, що там було зручніше. Просто з цього місця добре видно дорогу. Навіть якщо ти ще не розумієш, куди їдеш.

Маршрутка була майже порожня. Велика, міжміська, з високими сидіннями й тьмяним світлом над проходом. За вікнами повільно пропливало зимове місто. Сірі будинки, зупинки, поодинокі перехожі, голі гілки дерев.

Я сиділа праворуч від водія. На мені була тепла зимова куртка. Біля ніг стояла невелика сумка з кількома особистими речами. У руках я тримала два квитки. Два. Один — мій. Другий…

Я повернула голову. Біля дверей, на окремому кріслі, сиділа жінка. Моя мати.

Вона була в зимовому пальті, яке я колись для неї купила. Я відразу впізнала його. Світле, дороге, занадто гарне для цієї холодної маршрутки.

Але дивним було не пальто. Дивним було те, як вона сиділа. Вона обома руками вчепилася в металевий поручень біля виходу. Так міцно, що пальці побіліли.

Я деякий час мовчки дивилася на неї.

— Мамо… навіщо ти так тримаєшся?

Вона повільно повернула до мене голову.

— Щоб не впасти, донечко.

Вона посміхнулася.

Я кивнула. Але чомусь відчула холод.

Маршрутка різко повернула, і жінка ще сильніше стиснула поручень.

І тільки тоді я помітила те, чого спочатку не побачила. Її ноги. Вони немов тягнулися до виходу. Ніби саме повітря всередині транспортного засобу виштовхувало її назовні.

Вона трималася руками, бо без них її просто винесло б через зачинені двері.

Я нахмурилася.

— Ти мала їхати?

Жінка перестала посміхатися. Лише на мить. Потім знову лагідно подивилася на мене.

— Звісно, мала.

— Я питаю не про це.

Вона опустила очі.

І я раптом зрозуміла. Вона знала. З самого початку знала, що цей транспорт не для неї.

Але у мене був її квиток. Я сама його купила. І поки квиток був у мене в руках, вона могла їхати. Хоча не повинна була.

Від цієї думки всередині щось неприємно стиснулося.

Маршрутка продовжувала рух. На зупинках люди виходили. Дехто заходив. Пасажирів ставало дедалі менше.

Водій майже не розмовляв. Але час від часу я помічала його очі в дзеркалі. Він дивився прямо на мене.  Уважно. Надто уважно.

Я відверталася до вікна. Знову дивилася вперед. А його погляд і досі був там.

І раптом мені здалося… Я вже бачила ці очі. Де? Не знаю.

Але серце раптом так сильно вдарилося об грудну клітку, ніби хтось ізсередини впізнав його раніше за мене.

Я подивилася прямо в дзеркало. Наші погляди зустрілися. І в цю мить я почула голос. Не вухами. Усередині голови.

«Дівчинко моя… нарешті ти мене почула».

Я перестала дихати.

Водій продовжував керувати маршруткою.  Його руки спокійно лежали на кермі. Але голос лунав абсолютно чітко.

«Нарешті ти зрозуміла, куди їдеш».

Я не рухалася.

«Хто ти?»

Губи водія не ворушилися.

«У нас мало часу. Тому зараз не задавай зайвих питань».

Я відчула, як долоні стають вологими.

«Ти… Страж?»

У дзеркалі його очі ледь помітно змінилися. І мені здалося

що він посміхнувся.

«Ти нечітко пам’ятаєш мене. Цього достатньо».

Я міцніше стиснула квитки.

— Що відбувається?

Я вимовила це вголос.

Водій не відповів. Але голос усередині продовжив:

«Я не можу втручатися у вибір людей. Не можу витягувати їх зі світів, які вони обрали самі. Але я знаю прогалини в системах».

Я відчула, як маршрутка почала набирати швидкість.

«І я не міг дозволити тобі зникнути».

По хребту пробіг холод.

— Зникнути?

«Ти стоїш на межі».

За вікном промайнуло щось сіре.

«Твоє життя в реальному світі майже вичерпалося».

Я різко обернулася до жінки біля виходу.  Вона все ще трималася. Але тепер уже дивилася на мене, ніби щось відчуваючи. І посміхалася.

— Донечко…

Її голос пролунав так ніжно, що всередині мене миттєво прокинулося старе, звичне бажання.

Кинутися. Допомогти.  Підійти.  Запитати, чи все в неї гаразд. Зробити так, щоб їй стало легше. Щоб вона посміхнулася. Щоб хоча б ненадовго сказала, що я хороша.

— Донечко, — повторила вона. — Чому ти така сумна? Ми ж разом. Усе буде добре.

Посмішка на її обличчі стала ширшою.

І раптом я почула голос Стража:

«Не реагуй».

Я завмерла.

Жінка дивилася на мене.

— Ти мене чуєш?

«Не реагуй».

Я відчула, як усередині мене почалася справжня боротьба.

Одна частина хотіла залишитися нерухомою.

А інша… Інша вже майже підвелася з крісла.  Я надто добре знала цю частину. Вона з’являлася раніше за думки. Спочатку треба було допомогти. Потім — заслужити спокій. Потім — отримати схвалення. А потім… Потім усе все одно виявитися винною.

Я зціпила зуби.

І подивилася на водія у дзеркало.

— Що мені робити?

«Дивись».

— На що?

«На все».

Наступної секунди світ розірвався. Я не відчула удару. Просто моя свідомість раптово вилетіла з тіла.

Світлий згусток піднявся над маршруткою. Я завмерла під стелею. І подивилася вниз. Побачила себе. Сидячу на кріслі. Маленьку.  Яка стискала два квитки в руках. Яка дивилася в дзеркало.

А потім я побачила те, від чого відсахнулася.

На моїх плечах сиділа істота.  Воно було величезним. Віддалено нагадувало муху. Але задні лапи в нього були довгими й потужними, як у якогось гігантського звіра. Передніми воно чіплялося за мої плечі. Його тіло здавалося вологим. Темним.  Покритим тонкими волосками. З голови виходив довгий хоботок. Тонкий. Гострий. Схожий на жало.  Він був глибоко занурений у основу моєї шиї. Прямо туди, де хребет переходив у череп.