7 - Острів насолоди

Я прокинулася від дотику. Або мені лише здалося, що я прокинулася.

Спочатку я не зрозуміла, де перебуваю. Кімната була темною, тіло — важким після глибокого сну, а свідомість ніби застрягла між двома берегами: одним, де ще залишалися сни, й іншим, де вже починалася реальність.

Але дотик був справжнім. Я відчула його плечем, спиною, шкірою.

Поруч було щось велике. Сильне. Чоловік.

Страху не було. Це здивувало мене ще до того, як я встигла розплющити очі. Зазвичай чужа присутність вночі миттєво викликає тривогу. Тіло напружується раніше за думку. Серце попереджає про небезпеку.

Але зараз усе було інакше.

Від нього виходила потужна, майже фізично відчутна енергія. Чоловіча. Стримана й водночас важка, як глибина моря під час шторму. Вона торкалася мене, і тіло мимоволі відгукувалося на це тепло.

Точніше — не тепло. Холод. Ніби до мене торкалася вода.

Я лежала нерухомо й раптом чітко відчула: якщо зараз дозволю собі остаточно прокинутися, усе зникне.

А якщо ні… Я не знала, куди мене занесе.

Дотик став сильнішим.

Я тихо видихнула:

— Ні… не треба.

І в ту ж секунду провалилася вниз. Не заснула. Саме провалилася. Ніби піді мною зникла ліжко.

Спочатку я почула гул. Глухий, рівний. Потім відчула рух.

Я розплющила очі. Наді мною було небо. Величезне. Темне. Відкрите.

Вітер розвівав моє волосся, а піді мною вібрувала металева поверхня. Я лежала на чомусь широкому й м’якому, що нагадувала водночас кузов величезної вантажівки та просторе ліжко. Машина рухалася. Швидко.

Я підвелася на ліктях. Навколо — порожня дорога. Хто керував машиною, я не бачила.

Кабіни попереду ніби взагалі не існувало. Лише дорога, що зникала в темряві, і машина, яка знала маршрут без водія.

Поруч зі мною лежав чоловік. Я відразу зрозуміла, що це він. Той, чия присутність розбудила мене.

Він був величезним. Не просто високим чи міцним. У ньому було щось надто велике для людського тіла. Його силует постійно змінювався, ніби плоть не могла остаточно утримати форму. То я бачила широкі плечі й людські руки, то замість них виникала густа темна субстанція, схожа на вир із чорної води. Усередині нього повільно оберталися вихори.

Він дивився на мене.

Обличчя я майже не розрізняла. Тільки очі. Глибокі. Темні. І чомусь дуже спокійні.

— Ти знову прийшла раніше, ніж треба, — сказав він.

Голос звучав низько, ніби виникав не в повітрі, а прямо в мене всередині.

— Куди ми їдемо?

Він повернув голову до дороги.

— Туди, куди нас везуть.

— Хто?

Він посміхнувся.

— Ти завжди хочеш знати того, хто сидить за кермом.

Я хотіла заперечити, але він простягнув руку й обережно доторкнувся до моєї щоки. Його пальці були холодними. Мокрими.

Я здригнулася. Він одразу відсунув руку.

— Неприємно?

Я прислухалася до себе.

— Ні.

Це була правда. Його холод не відштовхував.

Моє тіло ніби існувало поруч із ним за іншим законом. Я була гарячою. Він — холодним. І ці дві протилежності не руйнували одне одного. Вони врівноважували одне одного.

Він притягнув мене до себе. Я відчула його силу, вагу його рук і дивний спокій.

Машина продовжувала їхати. Ніколи не зупиняючись.

Над нами було відкрите небо. Під нами — дорога. А навколо — нескінченна темрява.

Ми були удвох. І цього чомусь було достатньо.

Те, що відбувалося між нами далі, не мало звичної фізичної форми. Я не змогла б описати це звичайними словами. Ми немов перебували в просторі, де дотики були не дотиками, а обміном енергією.

Я відчувала його. Він відчував мене. І все відбувалося за взаємною згодою — спокійно, природно, без страху.

Ніби сама машина була створена для того, щоб везти двох людей, які на мить знайшли одне одного посеред нескінченної дороги.

Він нахилився до мене.

— Ти мені довіряєш?

Я подивилася в його темні очі.

— Поки машина не зупинилася.

Він посміхнувся.

— Вона ніколи не зупиняється.

І в ту ж секунду машина почала прискорюватися. Спочатку ледь помітно. Потім сильніше. Метал під нами затремтів.

Вітер вдарив у обличчя. Я спробувала підвестися.

— Що відбувається?

Чоловік різко сів. Вперше в його погляді з’явилася тривога.

— Не знаю.

Швидкість зростала. Дорога перетворилася на розмиту чорну смугу. Небо крутилося.

Я відчула, як поверхня під нами починає прогинатися. Ніби величезне ліжко раптово втратило твердість.  Матерія під нашими тілами провалилася вниз. І звідти хлинула вода. Крижана. Миттєво вона заповнила все навколо.

Ми навіть не встигли закричати. Мене потягнуло вниз.  Я схопила чоловіка за руку.  Він схопив мене.

Але вода піднімалася. Ліжко зникло. Машина зникла.  Дорога зникла.

Залишилася лише глибина. Я борсалася, намагаючись зрозуміти, де поверхня.

Поруч борсався він. Його темна субстанція розліталася вихорами, але вода ніби позбавляла його сил.

Він намагався виштовхнути мене вгору. Я — його. Ми обоє захлиналися.

І раптом зверху з’явилося світло.  Чиїсь руки схопили мене за зап’ястя.  Інші — його. Нас потягли вгору.

Я зробила останній ривок. І вилетіла з води.

Мене витягли на берег. Я лежала на гарячому піску, кашляючи й намагаючись вдихнути повітря. Він стояв поруч зі мною, важко дихаючи, а вода стікала з його волосся та плечей. Але дивна річ — чим більше він висихав, тим звичайнішим ставав.  Тепер переді мною стояв молодий хлопець. Гарний. Сильний. Жвавий.

Навколо вже сміялися, кликали нас до вогнищ, простягали келихи, хтось намагався взяти мене за руку.

Я інстинктивно відступила.