6 - Будинок без неба

Поїзд пробирався крізь густий вечірній туман. За вікном повільно пропливали поля, поодинокі дерева, темні смуги лісу та самотні вогники далеких будинків. Іноді у склі відбивалося моє обличчя — бліде, втомлене, майже прозоре на тлі ночі.

Я сиділа біля вікна, притиснувши скроню до холодного скла.

Колеса відбивали рівний ритм. Туди. Далі. Туди. Далі.

Я не збиралася засинати. Просто заплющила очі на кілька секунд. Але темрява за повіками раптом стала надто глибокою. Стукіт коліс зник. Повітря змінилося.

Я відчула знайомий стан — ту коротку мить між сном і переходом, коли тіло ще залишається десь далеко, а свідомість уже починає ковзати вбік.

Я спробувала розплющити очі. Не вийшло.

І тоді мене понесло. Спочатку — крізь темряву. Потім з’явилися тонкі світлові лінії. Вони тягнулися з усіх боків, перетиналися, зникали й знову з’являлися. Світи пролітали повз мене, наче віддзеркалення у воді.

Я не обирала напрямок. Мене несло туди, куди треба було. А потім світло раптово зникло.

Переді мною постала стіна. Висока. Темна. Глуха.

Я розплющила очі. І відразу зрозуміла, що більше не перебуваю в поїзді.

Переді мною стояла величезна будівля. Я не бачила її цілком. Вона тягнулася вгору й у сторони, розчиняючись у сірому сутінку. Здавалося, у нього не було ні початку, ні кінця.

Але найдивніше було в іншому. У будівлі не було вікон. І дверей. Взагалі.

Я повільно підійшла ближче.

Стіна виявилася старою, потрісканою, збудованою з різних матеріалів. Десь виднівся камінь. Десь — метал. Десь — деревина. Здавалося, його будували століттями, і кожна нова людина додавала до нього щось своє.

Я провела долонею по холодній поверхні.

— Де я?

Відповіді не було.

Я пішла вздовж стіни.

Через деякий час помітила вузький розлом між двома величезними плитами. Він був схожий на випадкову тріщину, але, наблизившись, я побачила за ним коридор.

Так я увійшла всередину.

У Будинку було холодно. Не так, як взимку. Тут холод був постійним, старим, звичним. Люди, що жили всередині, давно перестали його помічати.

Я пройшла крізь кілька кімнат. Потім ще крізь кілька. Вони переходили одна в іншу без дверей. Вузькі коридори раптово розширювалися у великі зали. Сходи піднімалися й обривалися. Одні поверхи були майже порожніми, інші гуділи від голосів.

Ніде не було вікон. Ніде не було видно неба.

Замість електричного світла горіли свічки, масляні лампи та дивні саморобні пристрої. Люди грілися біля печей. У деяких кімнатах розпалювали маленькі багаття прямо в металевих ящиках.

Я помітила групу молодих людей. Вони сиділи навколо довгого столу.

Один приніс кілька овочів. Інша дівчина — мішечок крупи. Хтось поклав на стіл хліб. Старий плед. Свічки. Невелику банку солі.

Усе це виглядало так, ніби окремо нікому з них не вистачило б навіть на один день. Але вони складали все разом. І через деякий час на столі вже стояла велика каструля з їжею.

Люди посміхалися. Ділили хліб. Передавали один одному чашки з гарячим напоєм.

Один молодий хлопець зняв з себе куртку й віддав її дівчині, яка тремтіла від холоду.

Я зупинилася.

У цьому місці я очікувала побачити відчай. Злість. Голод.

Але побачила інше. Тепло. Справжнє людське тепло. Вони вміли ділитися. Вміли придумувати те, що не спадало б на думку людям, які звикли жити в нормальному світі.

Один збирав печі з розбитих металевих деталей. Інший придумав систему труб, по яких гаряче повітря розподілялося одразу в кілька кімнат.

Вони виживали. І допомагали виживати іншим.

Я відчула полегшення. Значить, навіть тут люди не втратили себе.

Я помилялася.

Його звали Тарен. Я почула ім’я випадково.

— Тарен, обережніше! Ти знову обпечешся!

Він лише посміхнувся.

Я побачила його в сусідній кімнаті.

Високий молодий чоловік із темним волоссям стояв біля довгого глибокого короба. Він був настільки великим, що нагадував човен, поставлений на підлогу.

Усередині кипіла олія. Густа. Золотиста. Вона піднімалася бульбашками й шипіла. Від спеки повітря тремтіло.

Тарен тримав у руках довгу дерев’яну лопатку й повільно помішував вміст.

Поруч стояли інші люди. Вони дивилися на нього з повагою.

— Дивись, скільки вийде, — казав Тарен. — Нам вистачить на весь нижній поверх.

Він посміхався. Пишався собою.

Я підійшла ближче. Спочатку я подумала, що в олії лежить якась тварина. Потім помітила рух.

Я завмерла.

Під поверхнею олії перебувала велика істота. Спочатку мені здалося, що це величезний пес. Потім — вовк. Але ні. Воно було більшим. Вище.

Його шерсть була густою, майже чорною, зі сріблястими смугами на спині. Вода — чи масло — стікала по ній важкими струменями.

Істота була живою. Я побачила, як здригнулася його лапа. Як напружилося тіло. Як воно спробувало підняти голову.

І в цю мить наші погляди зустрілися. Його очі були бурштиновими. Надто проникливими.

Він дивився на мене. Не як тварина. Як той, хто зрозумів, що його побачили.

У мене перехопило подих.

— Тарен.

Він обернувся.

— Так?

Я вказала на короб.

— Воно живе.

Він здивовано подивився на мене. Потім перевів погляд на істоту.

— Звісно, живе.

Я кілька секунд мовчала.

— Ти розумієш, що йому боляче?

Тарен знизав плечима.

— Звісно.

Відповідь пролунала спокійно. Буденно. Так, ніби ми говорили про погоду.

— Тоді чому ти продовжуєш?

Він нахмурився.

— Тому що люди хочуть їсти.

— Тут багато їжі?

— Недостатньо.

Він знову повернувся до короба.