3 - Пути

Перехід у цей світ був холодним. Не різким, а таким, що повільно висмоктував тепло. Будинок стояв окремо, ніби його давно перестали помічати. Простір навколо нього був щільним і тихим.

Будинок був оповитий тонкими нитками. Майже невидимими, як паморозь. Вони тягнулися від стін, від даху, від дверей і поверталися всередину. Ці нитки з’єднували будинок із тим, хто в ньому мешкав.

У будинку була дівчина. Молода. Вона роками намагалася піти. Щоразу збирала речі, робила крок за поріг — і поверталася. Не з власної волі.

Колись вона мала вирушити в далеку подорож. Але в той момент зникли її карта й компас. І мати сказала: «Нікуди ти не підеш!».

Від того дня дім став її межею.

Я заглибилася в простір і побачила джерело. У кріслі-гойдалці сиділа її мати — висохла, застигла, наче крижана оболонка. Але нитки продовжували тягнутися з її рук. Вона вплітала утримання в намір — з’єднувала дім із ногами доньки, з її кроками, з її майбутнім.
Після її смерті в’язання не зупинилося. Воно стало холодом.

Мороз поширювався нитками, наче сигнал по дротах. Він проникав у стіни, у предмети, у повітря, а потім — у тіло дівчини. Пальці починали синіти, губи тріскалися. До чого б вона не торкалася, утворювалася паморозь.

Дівчина не розуміла, чому навколо неї все замерзає. Люди бачили її спроби втекти й сміялися. Вони не бачили ниток, які тримали її біля дому.

Коли я увійшла глибше, вона подивилася прямо в точку моєї присутності.

— Ти прийшла за мною? Це смерть?

Межа стала тоншою. Вона не бачила мене повністю, але відчувала.

Будинок був пронизаний крижаними нитками. Намір утримання продовжував діяти. Дівчина могла не пережити ще одну ніч.

Я не торкалася її. Я зібрала нитки — витягуючи їх зі стін, з підлоги, з дверних рам. Вони тріщали й чинили опір. Я кинула їх у піч. Вогонь охопив їх одразу. Лід почав відступати.

Пута навколо її ніг ослабли й відпали. Шкіра поступово повертала колір. Рожевий витісняв синяву.

Я принесла до її ліжка рюкзак, який її мати ховала роками від доньки. Усередину поклала карту й компас. І вийшла.

Пізніше я повернулася у вигляді птаха. З висоти я спостерігала, як вона йде до великого міста. На плечах той самий рюкзак. У руках карта і компас. Вона наспівувала тиху мелодію. Холод більше не слідував за нею.

Будинок залишився позаду. Нитки більше не тримали.

Я зафіксувала побачене й вийшла з цього простору.

Вперше в одному зі світів мене побачили.