1 - Будинок, який не відпускає

Ця подорож не була запланована. Перехід стався раптово, і я відразу зрозуміла, що знову опинилася в ролі спостерігача. Втручатися не можна було. Залишалося лише йти далі й фіксувати те, що відбувалося.

Світ виявився темним і сірим. Усе навколо складалося зі старих, трухлявих дощок, ніби простір було зібрано із залишків давно зруйнованих будинків. Світла майже не було — лише каламутна денна півтінь. Я перебувала на території великої старенької споруди, схожої на будинок, який давно перестав бути живим, але все ще утримував тих, хто в ньому залишився.

Поки я оглядалася, почула шум. Десь удалині з’явилася молода дівчина. Вона була одягнена в простий лляний одяг і несла на довгій палиці два відра з водою. Її рухи були швидкими й напруженими, ніби вона весь час боялася не встигнути. Я хотіла окликнути її й запитати, де я перебуваю, але вчасно зупинилася. Втручання було заборонено.

Я пішла за нею. Дівчина постійно озиралася навколо, ніби чекала, що з темряви хтось вийде. Вона поспішала закінчити роботу до настання сутінок. Коли почало темніти, вона різко кинула все й побігла до будинку. Я пішла за нею.

Усередині простір стиснувся. Дівчина сиділа в кутку кімнати, притиснувшись до стіни. Її обличчя було спотворене страхом, дихання майже не було чути, тіло не рухалося. Вона дивилася в темряву перед собою. Я подумала про параліч — і в той самий момент побачила те, що прикувало її погляд.

З глибини кімнати повільно вимальовувалася величезна постать.

Вона була ніби створена з диму, з розмитими обрисами та рогами. Темрява навколо неї густішала, заповнюючи весь простір. Страх став настільки сильним, що я сама відступила назад і ледь втрималася на ногах. На мить я забула, де перебуваю.

І тоді я згадала правило.

Я простягнула руку вперед і клацнула пальцями, дивлячись прямо в обличчя цій істоті. Я посміхалася. У ту ж мить картина розсипалася.

Знову настав день. Світло проникало в будинок, і все виглядало так, ніби нічого не відбувалося. Дівчина різко підхопилася з місця, викрикнувши, що запізнюється, бо сьогодні приїдуть гості, і знову побігла у своїх справах. Я зрозуміла, що вона живе по колу, повторюючи одні й ті самі дії — так, як її навчили. Вона не піднімала очей, не зупинялася й не ставила запитань. Будинок утримував її, живлячись її ресурсом.

Пізніше приїхали родичі — жінка та її чоловік. Вони ходили в брудних чоботях по чистих килимах, підкреслюючи свою перевагу. Дівчина схиляла голову, не заперечувала, годувала їх, мила взуття й терпіла. Їй з дитинства вселяли, що вона має бути вдячна за сам факт життя і служити іншим.

Я знала, що втручатися не можна.

Але можна залишити знак.

Я залишила підказки в місцях, де вона бувала найчастіше: біля дзеркала, біля криниці з водою, на підвіконні поруч зі свічкою. Довгий час вона їх не помічала. Але одного дня, при денному світлі, вона побачила їх і взяла в руки. У цю мить її погляд змінився.

Вона побачила себе. Побачила, що гине в цьому місці. Зрозуміла, що її використовують і що якщо вона не піде зараз — будинок поглине її повністю. Вона зібрала речі в чорну сумку й вийшла.

По дорозі поруч із нею йшли та сама родичка та її чоловік. І тоді образи спотворилися. Чоловік сидів на плечах жінки, а потім спробував вилізти й на плечі дівчини. Коли вона обурилася, родичка сказала, що в їхньому роді завжди так було і що допомагати — це нормально. У цю мить дівчина знову стиснула в руках залишені мною знаки й зрозуміла, що їм не по шляху.

Вона розвернулася й пішла в бік сонця. Спочатку з сумкою, потім без неї. Усе важке вона залишила позаду. Те, що в неї залишилося, вона зберегла для себе. Вона йшла легко, дивлячись на світло, знаючи, що попереду починається її власне життя.

На цьому моя присутність у цьому просторі завершилася. Я зафіксувала побачене й дозволила світу продовжити свій шлях без моєї участі.