Пол із СтоунПоду

— Дякую, Майк. Це чудесний пас.

І тут Майкл зрадів так, як не радів довгий час, момент, який Майкл ніколи не забуде: Пол підійшов, і похлопав Майкла по плечу.

— Класно граєш, — промовив Пол, але попри те зі збадьореним виглядом. Майкл посміхнувся Полу.

— І ще, не грай у туфлях. А то мама роздратується.

— Звичайно.

Майклу стало соромно, бо на самі звичайні кеди, які коштували 22 грн. в нього не було грошей.

Пол був старший за Майкла. Він приїжджав до діда, який проживав нижче Нік-Ніка з великого міста СтоунПод.

— В тебе немає кедів?

— В мене є кроси, є туфлі, — лоб Майкла трішки наморщився. Такі речі зазвичай він нікому не пояснював… Йому було соромно, що в нього немає кедів, тому він почав розповідати про те, що в нього є.

— В мене є 22 гривні. Я тобі дам їх, купиш собі кеди — перебив його Пол.

Майкл знав, що батько Пола був одним із керівників залізничного вокзалу у СтоунПоді, але така пропозиція настільки його розчулила, що його радості не було меж. Він обернувся і почав плакати від того, що хтось звернув на нього увагу. Звернув увагу на його успіх та футбольні уміння. Був спантеличений фразою “...я тобі дам їх…”. За звичай так не буває.

І от тепер він був спокійний. Йому не хотілося гнатися за годинами відеоігор, порнографічними картами чи журналами… Було лагідно та спокійно всередині підліткового сонячного сплетіння. Наступив мир. Наступила підтримка.