Я ж казала, або Дар передбачення

У моєї дружини минулого тижня відкрилися магічні здібності. Вона почала бачити майбутнє.

Спочатку все виглядало цілком невинно, тому я не надав цьому особливого значення. Бо важко серйозно ставитися до людини, яка ще хвилину тому сперечалася з Котом, доводячи, що він уже вечеряв, а тепер раптом почала передбачати майбутнє.

У неділю ввечері Іра сказала:

— Перевір будильник.

— Угу, — чесно відповів я.

Чоловіче «угу» — слово надзвичайно багатогранне. Воно може означати: «почув», «почув, але одразу забув» або «зараз головне зробити вигляд, що почув». Мені, звісно ж, випав другий варіант.

Наступного ранку наша квартира нагадувала зону евакуації. Ми носилися кімнатами, збиваючи одне одного з ніг: я гарячково шукав ключі від машини, Іра — телефон, а Кіт, ніби спеціально найнятий диверсант, бігав між нами, старанно виконуючи роль останньої перешкоди на смузі виживання.

— Я ж казала! — пролунало з коридору.

Ну буває, подумав я. Проспати може кожен.

Наступного дня дружина вручила мені список продуктів. Такий довгий, що я спочатку подумав, ніби ми відкриваємо власний супермаркет. Ближче до обіду прилетіло повідомлення: «І корм Котові купи. Обов'язково допиши, бо забудеш».

Я навіть посміхнувся. Ну невже я можу забути?

Увечері Кіт дивився на мене так, ніби це я особисто вигадав всесвітній голод. Потім перевів погляд на свою порожню миску. Потім знову на мене. І в його звинувачувальному мявчанні чітко лунали думки про настільки некорисного господаря.

Іра мовчала. Можливо, секунд п'ять.

— Я ж казала!

Оце вже було дивно, бо двічі поспіль — це вже аж ніяк не випадковість.

А в четвер усе стало набагато серйозніше. Іра ще зранку заявила, що нікуди їхати не хоче:

— Дощ обіцяють. Дорога слизька. Не подобається мені ця ідея.

Але ж хто у здоровому глузді добровільно відмовиться від поїздки по нові обновки? Особливо якщо подруга вже з десяток хвилин переконує, що синоптики помиляються набагато частіше, ніж чоловіки забувають винести сміття.

Поїхали.

Повернулася моя благовірна без обновок. Зате — з дуже близьким, майже інтимним знайомством із дорожнім знаком. На щастя, усе обійшлося легким переляком, подряпаним бампером і зіпсованим настроєм.

— Я ж собі казала... — зітхнула Іра. — Але Люда запевняла, що погода буде чудова.

Тут я вже почав дуже уважно придивлятися до дружини. Будильник. Кіт. Тепер ще й ДТП. Чого чекати далі?

А на вихідних до нас мали приїхати її батьки. Напередодні ми купили нову тумбу під взуття, але зібрати я її, звісно ж, не встиг.

— Будь готовий, — попередила Іра. — Тато обов’язково щось скаже.

Я лише фиркнув. Ну що може сказати людина, яка ще навіть поріг не переступила?

Виявилося — багато. Особливо якщо це мій тесть. Ледь він зайшов у квартиру, як одразу окинув поглядом коробку й видав:

— Треба було сказати. Я б інструменти прихопив. Якщо в твого чоловіка своїх немає.

Я мовчки подивився на Іру. Вона навіть не всміхнулася — лише так хитро глянула, що слова стали зайвими. А потім швиденько попросила всіх прибрати взуття в недоступне місце.

— Бо Кіт почне мітити.

Ми, чоловіки, звісно ж, поставилися до цього зі здоровим і непохитним скепсисом. Даремно.

Минуло хвилин сорок, і тесть уже розгублено стояв у моїх старих кросівках, а свої новенькі туфлі злісно замотував у пакет, згадуючи всю котячу родину до сьомого коліна.

Іра цього разу навіть не сказала свого коронного «я ж казала». Вона просто мовчки пройшла повз мене. І, чесно кажучи, від цього стало ще моторошніше.

Увечері лежу в ліжку, намагаючись усе це осмислити. І саме тоді, коли я вже майже поринув у сон, Іра тихенько озвалася з темряви:

— Вов...

— М?

— Завтра не забудь винести сміття.

Я мовчки відкрив очі й уставився в стелю.