Стук о другій ночі, або Голодний полтергейст

З Ірою в нас уже давно є одна сімейна проблема. Звати її Кіт.

Сам він, щоправда, упевнений, що проблема — це ми. Особливо я. Наші стосунки будуються на взаємній неприязні: він робить вигляд, що мене не існує, а я щиро дивуюся, як одна тварина може займати скільки простору в квартирі.

Якось ми вирішили задобрити цього пухнастого терориста й купили йому «розумну годівницю».

З одного боку — барабан із сухим кормом. З іншого — спеціальні комірки для смаколиків, які відкриваються, якщо правильно натиснути лапою. Ідея, як нам здалося, геніальна.

Цей дурачок винахід людства геть не оцінив. Цілий день дивився на нього як на особистого ворога. Ми вирішили дати йому кілька днів на адаптацію. Не сподобається — повернемо назад.

Наступного ранку мене відправили у відрядження з ночівлею. Іра з Котом залишилися вдома самі.

Щоб скрасити самотній вечір, моя кохана вмостилася дивитися новий жахастик — любить дівчина полоскотати собі нерви. Набравшись адреналіну, вона зателефонувала мені для порядку й лягла спати. Скільки тривав її солодкий сон, історія замовчує, але розбудив її наполегливий стукіт, як дружині тоді здалося, у вхідні двері. Дзвінок ми на ніч спеціально вимикаємо.

Спочатку Іра подумала, що їй наснилося. Перевернулася на інший бік.

Тук-тук.

Стук повторився.

Годинник показував другу ночі.

Хто у здоровому глузді ходить по гостях о другій ночі?

Перша думка була, що це я вирішив зробити сюрприз і повернувся раніше.

Навшпиньки вона підійшла до дверей і зазирнула у вічко.

Нікого.

— Хто там? — тихо запитала.

У відповідь — тиша.

Вона повернулася до спальні, переконуючи себе, що це просто здалося. Майже повірила.

Тук.

Тук-тук.

Знову.

Другий похід до дверей результату не дав. За ними, як і раніше, було порожньо.

І саме в цей момент логіка офіційно закінчила робочий день.

Мозок, натхненний переглянутим жахастиком, почав підкидати один сценарій страшніший за інший. Маніяк. Привид. Полтергейст. Демон. Щось дуже древнє і дуже зле.

Поки Іра стояла посеред квартири й подумки вирішувала, чи варто вже бігти по сіль і креслити навколо ліжка захисне коло...стукіт пролунав знову.

Але цього разу — з боку кухні.

По спині пробігли мурашки.

На дерев'яних ногах вона дійшла до кухні...

...і мало не розплакалася від полегшення.

Наш геній уже встиг повністю освоїти нову годівницю.

Поки Іра дивилася фільм, він методом наукового тику з'ясував, що якщо правильно натиснути лапою — звідти висипається їжа.

Проблема полягала лише в одному.

Усю їжу він уже з'їв.

На його думку, висновок був очевидний: годівниця зламалася.

А якщо техніка перестає працювати — її треба добряче відлупцювати.

Саме цим він і займався о другій ночі.

Із завзяттям професійного барабанщика Кіт гамселив лапою по пластикових деталях, щиро вірячи, що ще кілька ударів — і корм неодмінно з'явиться.

Звідки йому було знати, що кожен такий удар забирає в моєї дружини ще кілька нервових клітин?

Після цього випадку Іра навідріз відмовилася купувати Котові будь-які іграшки, що видають звуки.

А я, чесно кажучи, досі не впевнений, кого в ту ніч було шкода більше — дружину чи голодного ідіота, який щиро не розумів, чому його геніальний план не спрацював.