Дванадцятий день.

Коли я затягнув цей паштет додому і розмістив його на кухні, я побачив папірець, який був підкріплений до його зворотньої сторони. Перевернувши носом банку, я зішкрябнув його та побачив напис  "Проскануйте папірець за допомогою лапки”

Я зняв лапку з шиї та поклав її прямісінько на цей папірець.
Нічого не трапилось. Дивно. Що я роблю не так?

Напружившись, я повернув її іншою стороною і ненавмисно чхнувши доторкнувся до неї.
У мить лапка засяяла та  почала сканувати папірець червоним промінцем.

– Есссс! Процес пішов! Напевно, для ідентифікації  потрібен був мій вологий ніс. Скільки всього я ще не знаю про ці новітні котячі технології.

Згодом, на лапці висвітилось повідомлення:

"Вітаю Кіт! Мене звуть Оскар!
Я кіт відомого коміка та ведучого Девіда Майкла Леттермана! Сподіваюсь, ти знаєш його, і бачив інтерв’ю, яке він нещодавно брав у твого президента. Так от. Я хотів, запросити тебе до моєї країни, щоб познайомитись з тобою особисто та взяти інтерв’ю. Ми усією країною спостерігали за твоїм виступом на “Котобаченні”, і я можу впевнено сказати, що це було вражаюче! Як ти вже і сам зрозумів по кількості своїх підписників, ти став відомим по всьому світу. Тож, запрошую тебе до Америки. Якщо ти погоджуєшся на цю подорож, тицьни носом по цьому повідомленню і я вишлю за тобою спеціальний підрозділ котів, які допоможуть тобі дістатися мого місця знаходження. Якщо ні – просто  тицьни лапкою по повідомленню, і воно зникне через декілька хвилин”

– Хм! Ось воно що! Та чи потрібні мені ці пригоди знову?

Прислухавшись до тиші, я знову відчув холодну та впевнену самотність. Вона накривала мене з головою, мов та снігова лавина. Мов хвиля льодовитого океану. Мов холодний дощ, який дістався мого серця.

Я й гадки не мав, де зараз моя родина. Я не знав, чи прийдуть вони за мною, та чи мені взагалі варто думати про них. Пройшло багато часу від того моменту, як вони раптово зникли з мого життя. Позаду залишилось багато самотніх котячих днів. Та скільки їх ще буде? Відповідь на це питання знав тільки всесвіт. Я витратив забагато життів очікуючи на них. Напевно, треба рухатись далі.

Можна було б залишитись тут і знову чекати на появу Камі, та напевно, вона не зможе з’являтись тут постійно. Я мав думку, що колись ми вичерпаємо ліміт наших зустрічей, і в мене не залишиться нічого, окрім теплих спогадів.  ЇЇ дім тепер не тут, не у цьому пеклі, не на цій землі.

Я думаю, що більше за все, вона хотіла би бачити мене щасливим та живим. І сподіваюсь, що поряд з собою. А я…а що я? Я завжди думаю за когось, а не за себе. Тому, може прийшов час запитати самого себе, чи хочу я цієї подорожі?

За усі ці пережиті у самоті дні я став сміливішим. Я багато через що пройшов, та миттєво подорослішав. Те маленьке і слабке кошеня залишилось десь у минулому. А чого хотів цей Кіт? Цей, інший, яким я нещодавно став. Найголовніше чого він дійсно хотів – позбутися самотності, якою нагородила його війна.

Я тицьнув носом по лапці та побачив нове повідомлення. Воно говорило про те, що завтра на світанку підрозділ котів Оскара прибуде за мною. Як я про це дізнаюсь? Незнаю. Навпено пошкрябають мені по дверях, як це робили усі ті, хто намагався заволодіти моєю увагою. Подивимось.

Трохи перекусивши, я вирішив увімкнути телевізор, та передивитись інтерв’ю мого президента з Леттерманом.

Коли я його увімкнув, я зрозумів, що Леттерман спілкується іншою мовою. Та завдяки одержаній нещодавно підписці, я мав зрозумілий моїм вухам переклад.

Зелений як завжди був кумедним, та жартував не дивлячись на обставини. Якщо не дивитись інтерв’ю, а тільки слухати, то можно не помітити, як швидко обличчя мого президента подорослішало. Війна зробила це з кожним із нас. Та не будемо про сумне.

За вікном почало бахкати. Я виключив телевізор та заплигнув на підвіконня, з якого я колись злітав у невідомий мені світ. Мої оченята віддзеркалювали палаюче у вогні місто. Коли ж це припинеться? Хто взагалі заслуговує на таке? Чи світ схаменувся? Та чи повинен я, звичайнісінький кіт думати про долю всього народу?

Навпено, десь там, кіт Генерал з чужої землі радіє через те, що кожен із нас тремтить від страху спостерігаючи за жахом, який відбувався за вікном. В мене не вкладалось в голові, яким чином хтось може радіти  чужому болю.

Сумні думки не залишили мене в спокою, хоч я не хотів думати про це. Я хотів це скоріше зупинити, та не мав жодного шансу.  Думки, як чорна дощова хмара огорнули сонце яке жило в моєму колись світлому розумі.

Десь через годинку я покінчив з думками та заснув на тому самому холодному підвіконні. Чудові сни подарували спокій моєму серцю. Мені не хотілось прокидатись, і знову занурюватись у реальність, яку я наразі маю.

Зранку мене розбудив невідомий шум. За моїми дверима милозвучно лунали голоси, наче це був справжнісінький хор. Так і було.

Коли я відчинив двері, я побачив трьох котів, які відмяукували невідому моєму серцю пісню. Я був трохи шокований, бо не замовляляв концерт. Як же я потім розрахусь з ними?

Всі ці три коти були різного кольору. Один із них був білий, та розташувався по центру від інших двох, інші два були чорним, та коричневим. Поєднувало їх те, що всі вони мали окрас на їх лапках, наче були одягнені у шкарпеточки.
Закінчивши, один із котів, білий, привітався зі мною.

– Вітаю, Кіт! Ми спедрозділ кота Оскара.

– Вітаю. Проходьте будь ласка.

– На це немає часу. Треба вирушати, бо ми припаркувались на даху, а там, сам знаєш, дуже небезпечно. 

– Вас зрозумів. Тоді, дайте мені будь ласка дві хвилинки для зборів.

– Добре! Поквапся!

Я зачинив двері та побіг на кухню снідати. Я не дуже хотів, щоб хтось почув симфонію мого шлуночка, тому коватав трофейний корм з нереальною швидкістю. Якщо б я був учасником змагання по поїданню на швидкість, я би точно отримав призове місце.

Я вилетів до хлопців та прикрив лапкою двері. Сподіваюсь, що моя домівка уціліє, поки я подорожуватиму. 

– Ну що, хлопче! Готовий дізнатись, що таке Централ Парк? – промовив білий кіт.

– Централ Парк? Ми що, вирушаємо у Нью Йорк?

– Прямійсінько туди! – відповів чорний кіт.

Ми піднялись на дах, та я побачив припарковану коробочку з написом “Amazon”

– Що це означає?

– Це означає, що ми транспортуємось з неймовірною швидкістю.

– Пакуємось!

Ми втиснулись у коробочку, в яку мій зад ледве вмістився.
Чи забагто я їм? Думаю ні. Я виправдовувався тим, що набрав зайвих кілограм через стрес. Як завжди!

Коробочка закрилась автоматично і ми опинились у темряві. Я відчув знайомі відчуття у шерстяному тілі, які нагадували мені про політ у “Котячий простір”.  Нас притиснуло до дна. Як тільки ми відчули себе вільно, світло у коробочці увімкнулось і вона змінила свій вигляд зсередини.

Під ногами з’явилась тепла ковдра, у кутку був розташований фуршет у американських традиціях. Делікатеси, котобургери, корм і навіть відбірне молоко. Нащо тільки я поспішав зі сніданком? У іншій стороні коробочки розташувався міні-телевізор і білий кіт умить увімкнув його.

По логотипу каналу я зрозумів, що то був канал “КІТ. ТБ”.
Ми побачили сюжет, в якому коти ЗСУ пакують російських журналістів, які нещодавно увірвались до мене додому та намагались вкрасти мою лапку.