Одинадцятий день.

Я був розчавлений. Мене провели, обвели навкруги кігтя. Я повний йолоп. Ось таку нагороду мені потрібно було вручити, а не кубок з п’ятьма кілограмами корму.

Не було часу себе знищувати та сумніватись у подальших діях – треба було вже скоріше щось робити. Зараз, або ніколи.

Мені було страшно залишати квартиру відчиненою, але краще б я так боявся, коли залишав свою домівку заради ковтку валер’янького, а не зараз.
Вийшовши з квартири, я почув запах обману, який на весь під’їзд роздавався смердючим ароматом прямісінько з тієї мисочки. Мені стало бридко, і це підштовхнуло мене скоріше спуститись.

Стрибаючи по сходах до першого поверху, я намагався зібрати всю свою мужність до купи. Я ніколи не був на вулиці, у реальності, тільки у віртуальному світі, тому сподівався, що вона не сильно налякає мене.
Я наткнувся на металеві двері, які служили порталом на вулицю, і якщо б не спеціальній отвір, через який я міг пройти, очевидно, мій план би провалився.

Я був шокований, бо вперше побачив обгортку свого будинку. Вона була побита та пошматована, але – нескорена. Білосніжний сніг робив цю жахливу картинку, яка простяглась переді мною, трохи привабливішою. Але мені все одно було боляче дивитись на будівлі, які ледве витримували події сьогодення.

– Ось вони! Знайшов!

Я побачив свіжі сліди лапок на снігу, та я гадки не мав, чи то вони їх залишили. По кількості, вони співпадали з кількістю лап учасників та вели мене у тому напрямку, де я востаннє бачив цю банду.

Поквапившись, я почав свою подорож.

Перший раз ступивши на сніг, я почув хрускіт. Мені стало трохи моторошно, бо це все було для мене в новинку. Але з кожним новим сантиметром шляху, я відчував себе впевненіше.
Піднявши очі догори, я бачив, як насичено синій колір неба поступово темнішав.
Вечеріло. Свист який роздався десь над головою з неймовірною гучністю,  вдарив недалеко від мене. Він змусив моє тіло підстрибнути від неочікуваності, та добігти до невідомого під’їзду. Я не потрапив в середину, бо двері були зачинені, та встиг сховатися між стіною будівлі та водопровідною трубою.

– Може перечекати? Хто зна, коли цей вогник знову дожене свого метелика.

Двері під'їзду відчинились. Я побачив вилітаючу пулею собаку, та невідомого мені хлопчика. Як же вони налякали мене.

Хлопець був невисокого зросту, мав дитячі надуті щічки, та змогу самостійно вигулювати собаку, незважаючи на лунаючу на весь двір сирену. На вигляд  він ще не був підлітком, та вже не виглядав як маленька дитина. Одягнений він був у зелений спортивний костюм, та чорні кросівки. На голові його розташувалась червона шапка з бомбоном, яка пасувала до його рудого волосся та ластовиння на блідому обличчі.

Собака була трохи більша за мене, та як мені здалося, мала шалений погляд. Хоча, всі собаки його мають, я це по телевізору бачив. Породою, вона була схожою на тога пса, якого цілими днями крутять по телевізору. Згадав! На Патрона, точно!

Коли вона побачила мене і почала рухатись у мою сторону, моє серденько стиснулось. Я ніколи у своєму житті не зустрічав собак наживо. Та хлопець врятував мене від безглуздої смерті, кинувши собаці палку. Він запульнув її так далеко, що бігти їй доведеться за нею десь декілька хвилин. То ж, я мав час, щоб змитись звідсіля.

– Котику, а ти що тут бідолашний робиш? – запитав мене хлопчик.

Я подивився на нього переляканими очима. У мить, по його обличчю розтягнулась посмішка. Згодом, він простягнув мені руки. Звісно я заплигнув на них, бо вже краєм ока бачив, як пес із трофеєм повертався до свого хазяїна.
Хлопець промовив до пса:

– Гуляй!

Пес перестав нестись до хайзяїна, та почав стрибати у насипаний навкруги нього сніг.

– Ти напевно злякався, бідний. Нічого, я тобі покажу місце, де тебе пригріють. Та може ти там знайдеш нових друзів.

Я й гадки не мав, що він мав на увазі. Він заніс мене до під'їзду, та привідкрив двері до підвального приміщення.

Світло у підвалі було увімкнено, та я одразу почув звіттіля знайомий котячий запах.
Погладивши мою шорстку він посадив мене біля тої двері, та трохи підштовхнув, думаючи, що я не розумію, на що він натякає.
Я залишився сидіти біля двері, та хлопець вирішив повернутись до вигулу свого друга. Трохи заздрю йогму, бо він бачить свого хазяїна кожного дня.
Повернувши голову у сторону сходів, я подумав про банду. Моя інтуїція повела мене сходами вниз. Я рухався обережно, та почув знайомі голоси. Вони говорили іншою мовою.

– Так, слушать меня! У нас есть ровно ночь для разблокировки этой лапки – сказала журналістка.

– Цікаво! Я і не знав, що вона заблокована.

– Это провал. Мы не сможем разблокировать ее, без его участия – сказав один з котів.

– Да что вы за команда такая…Генерал обещал мне лучших, а вы – шикнула на них журналістка.

– А мы выполняем свою работу на отлично – сказал один из них.

– Что-то не вижу.

– Мы сразу говорили, что без разблокировки на месте – никак.

– Ну что я могла сделать?

– Не отпускать его, и пить дальше. Он бы напился, уснул, мы бы занесли его на кухню, разблокировали лапку и умотали.