Восьмий день.

Коли я розплющив оченята, я побачив, що знаходжусь в офісі президента України. Як я це зрозумів? Просто! Навкруги мене було багато деталей зеленого кольору. Наприклад: зелені шпалери які старанно прикрашали стіни. На полиці, яка розташовувалася неподалік зелених дверей, стояли книжки, одягнені у зелені обкладинки. Килим покривав холодну підлогу за допомогою своїх пухнастих ворсинок зеленого кольору. Та і я лежав на шкіряному, трохи подертому кріслі зеленого кольору. Хм! Я відчував наче тут, на моєму місці вже сидів якийсь інший кіт. Чи чиї тоді відбитки кігтів я бачив?

Напроти мене, за столом сидів президент. Він балакав з кимось по телефону. Я відразу його впізнав, бо вже мав нагоду засинати під його лунаючий з телевізору голос. Яка честь зустріти його наживо! Хм, цікаво, чи подіє його голос на мене зараз? 

Він уважно слухав співрозмовника, який знаходився по ту сторону телефонної трубки. Як тільки його голос пролунав на весь офіс, я підстрибнув від неочікуваності та залишив кілька подряпин на тому самому кріслі.

– Ага! Ось як воно працює! Тоді не дивно, що це крісло зберігає історію користувачів. 

Повернемось до президнета.

Одягнений він був у зелений світшот, наче підбирав вбрання до інтер’єру свого кабінету. А може й навпаки, просив щоб шпалери змінювали за кольором його одягу. Шуткую, це щось з надзвичайного. Я не думаю що у офісі президента займаються такими дурницями.
Я не бачив іншу частину його тіла, бо робочий стіл частково перекривав його тулоб.

Вид він маввтомлений, судячи з мішків під його очима. А судячи з емоцій, які викликала у нього та розмова, то відчував він себе незламним. Приємні новини які він отримав, лікувальним бальзамом розлились по його тілу. Тому, чудовий настрій прикрашав  обличчя, наче іграшки новорічну ялинку.

– Так, що ви кажете пане генерале?

Я слідкував за розвитком розмови.

– Зрозумів! Це дуже гарний результат! Двісті осіб у Вовчанському напрямку, хвалю! Але звісно, краще б вони не так безглуздо позбавлялися свого життя, як зараз. Кому взагалі відомо що в них в голові та чи свідомо вони йдуть на це? Я впевнений, що це вплив імперського гіпнозу.

Сидячи за столом, на краю листка свого блокнота він малював пухнастика. Напевно він дуже сумував за своїм домашнім вихованцем, який так давно чекав на нього  вдома.
Він продовжував розмову:

– А що за хлопці? Які паспорти? Як українські? Хм. Не проста справа.

Він взяв невелику паузу, а згодом промовив:

– Так! Але прийміть той факт, що завдяки цим двум хлопцям нам вдалось знешкодити наступ. Ми були готові до цього завдяки їм. Це велика справа, яка має великий вплив у ході подій. Так, знаю! Я маю рішення цієї ситуації – відправити їх до своїх родин. Я думаю, це найкраща нагорода для хлопців.

Президент поклав слухавку.

Так, це було те, про що я подумав. План хлопців мав успіх! Я був дуже радий за них, та дуже стурбований за стан президента. Треба було негайно вирішувати його проблему з втомою, бо тільки на гарному настрої далеко не поїдеш. Чи можу я комусь подзвонити і замовити СПА процедури до офісу?

Поки я розмірковував, на столі задзвонив телефон. Пан президент підняв слухавку та промовив:

– Звісно. Хай заходять. Я давно на них чекаю.

У мить перед нами відчинились двері. Світло, яке потрапило до нашого офісу через відчинені двері заповнило увесь простір. І навіть найтемніші куточки приміщення, відчули тепло сяючого світла. У дверях я побачив два силуети: людський та котячий.

Я подумав, що якщо людський Бог існує, то напевно це він прогулюючись вулицями напівзруйнованого міста зі своїм домашнім вихованцем зайшов привітатись, та дізнатись про подальші плани президента.

Ці два силуети плавно зайшли до офісу, і завезли з собою масажне крісло.
Чоловік, який перетнув кордон офісу мав позитивний вигляд, наче ніколи не чув про осінню депресію. На його обличчі, тоненькою лінією розмістилась посмішка, як та райдуга. А очі, повні живого блиску,  ігнорували розруху за вікном.

Одягнений він був у сірий костюм у білу клітинку, з під якої виглядала фіолетова сорочка. Вона яскравою плямою кидалась у мої оченята. Натерті до блиску туфлі, віддзеркалювали присутні в офісі предмети, наче мали схожі властивості з моєю мисочкою. Запах, який він мав, нагадував мені аромасвічки з травами, які запалювала Аліна під час наших медитацій. У руках він тримав дипломат чорного кольору, тому я зробив висновок що він впливова людина.

Кіт пасував своєму хазяїну, бо носив на собі сіру шорстку з білими смужками. Його вуса, наче антени телевізору ловили нову інформацію, та миттєво доносили до його мозку. Так він почув мене, та заплигнув до місця де я розташувався.

У цей час президент сів у масажне крісло, а цей чоловік витягнув зі свого дипломату маску для обличчя та лагідно наніс її на втомлене обличчя президента. 
Чолов’яга почав розмову з президентом, але моя увага у мить переключилась на кота, який опинився поряд зі мною, не залишивши мені й шансу на спокій.

– Тільки не кажіть що я у халепі.

– Хто ви? Звісно ні – відповів невідомий мені кіт – яким чином президентський кіт може опинитись у халепі?

Він взяв мою лапку до своєї, та почав масажувати. Обережно натискаючи на подушечки на лапці, він запитав: