Глава 7

Кап-кап, кап-кап, кап-кап.
Оговтавшись, я зрозумів, що деякий час був «не в мережі».
Кап-кап, кап-кап, кап-кап.

– Як хочеться пити.

Кап-кап, кап-кап, кап-кап.

– Де я? Я що, не вдома?

Кап-кап, кап-кап, кап-кап.

Розплющивши очі, я загадав минулі пригоди. Я побачив прилад, який за допомогою промінців тримав мене у пастці. Це виглядало так, наче я знаходжусь всередині повітряної кульки. Я не міг поворухнутися і промовити жодного «М’яв». Я повис у просторі, не відчуваючи ні болю, ні дотику променів, які оточували мене.

Поруч зі мною, у повітрі, висіли два брати – Стас та Артем. Це разом з ними я вчора потрапив до пастки. Висіли вони на ланцюгах. Мені дуже хотілось допомогти їм, та я поки не розумів як. Хлопцям довелось пізнати всі страждання, які трапились через втечу з імперської роти. Вони були побитими та непритомними.

Сіре приміщення, у якому ми знаходились – не мало вікон. По стінам стрибали павуки, а поруч, на розташованих з нами трубах, збиралась брудна вода та повільно зтікала на підлогу. Саме вона змусила мене прийти до тями, та почути музику яку вона створює.

Напроти хлопців стояли два стільці, а напроти мене лежав шматок старої ковдри. За стільцями був розташований вихід з кімнати. Напевно це був підвал, бо вихід не мав дверей.

Провисівши десь з пів години у повній тиші, я раптово почув нові звуки. Це хлопці почали приходити до тями.

– Стас, Стас, ты живой? Стас! Просыпайся – шепітом промовив Артем.

Через хвилину Стас розвлющив очі, і переляканим поглядом подивився на брата.

– Черт, это не сон. Мы в ловушке.

Вони подивились на ланцюг, який міцно тримав їх руки, і почали шукати варіанти, які б скоріше дпопомогли їм звільнитись.

– Цепь которая держит нас – ржавая. Я думаю, стоит приложить усилия, и попробовать сорвать её. Есть шанс. – промовив Артем.

– Мы не сможем сделать это бесшумно. Если они услышат, то снова придут пытать нас током…или, еще что-то по-хуже придумают.

– У якому сенсі знову? Хтось тут вже був? Я все проспав?

– Какого черта они оказались у нас на хвосте. Я до сих пор не могу понять. Почему именно той ночью, и именно в то время, когда мы были почти у цели. Знаеш, мне кажется это подозрительным. За нами точно кто-то следил. Я уверен. Так бы все прошло как по маслу. Это был беспроигрышный план.

– Но, мы проиграли. Хватит об этом. Случилось и случилось. Нам сейчас нужно думать о том, как шкуры свои спасти. Если получится сорвать цепи – здорово, но нам ещё нужно продумать как идти дальше.  У нас нет ни оружия, ничего, чтобы защититься. А рота, как ты знаешь здесь – не маленькая.

– Да. Без нас ровно сто девяносто восемь солдат. Нет, сто девяносто семь. Одного выкинули из вагона.

– И если не считать командира.

У повітрі знову повисла тиша. Згодом, ми почули кроки. Хтось спускався до нашого підвалу. Від страху, ми втрьох затримали повітря.

– Ты слышишь? Кто-то идет.

– Притворись мертвым, скорее.

Хлопці повисли на ланцюгу та заплющили очі.
До кімнати увійшла командир з Генералом, та один з солдатів.
Вони подивились на хлопців, а потім один на одного.

– Что-то ты переусердствовал с током. Смотри, они до сих пор в себя не пришли.

– Товарищ капитан, вы же знаете, что со мной это впервые.

– Что впервые? Пытки проводить?

– Так точно.

– Там ума много не надо. Нужно просто прочувствовать баланс, и нажимать на кнопки. А ток уже сделает свое.

– М’яв –  гучно і незадоволено пролунало з Генеральского рота.

– У нас нет столько времени. Мы должны двигаться дальше по позициям, и не можем оставить их здесь.

– Вас понял! Что прикажете делать, товарищ капитан?

Вона подивилась на годинник на своїй руці, трохи подумала і згодом промовила:

– Наступление мы продолжим как только стемнеет. Поэтому, оставайся здесь и следи за ними. Как только они придут в себя – дай мне знать.

– А если не придут в себя до наступления? Что тогда?

– Избавишся от них. Мы не будем тащить их с собой.

– Вас понял, товарищ капитан!

– И хорошо было бы выпытать из них информацию. Не зря же мы нашли у них украинские паспорта. Они наверняка завязаны с ВСУ. А если это так, то нам нужно скорректировать наш путь.

Командир знову замислилась і почала гладити кота. А потім різко оговталась, наче згадавши про щось важливе і промовила:

– Выполнять мою команду.

– Слушаюсь, товарищ капитан.

– И смотри, чтобы без происшествий.

– Так точно, товарищ капитан.

Солдат присів на стілець, коли капітан покинула приміщення. Генерал залишився тут, та солдат не звертав на нього ніякої уваги.
Він подивився на хлопців, а потім уткнувся в свій телефон.