Глава 6

Йшов шостий день моїх самотніх пригод.

Я дуже сумував за родиною, у вільний від небезпечних подій час. У цьому випадку, це був момент, коли я транспонтувався з каналу «Беларусь» до каналу «Великая империя». Увесь інший час, я мав бути дуже пильним.

Після того, як я натиснув кнопку на своєму браслеті, я вилетів з дипломату імператора, і наче повітряна кулька полетів до небес. Та ні, я не помер. Я просто транспортувався далі. Тим паче, я мав ще цілих сім життів, але не знав, чи діють вони на відстані. Бо, фізично, моє тіло знаходилось у іншому просторі – вдома, а от душа блукала по невідомим мені землям.

Місто, від якого я відлітав ставало все меншим. Промінчики сонця торкались будинків, розмальовуючи їх у яскраві кольори. Люди, які крокували вулицями міста, ставали більш непомітними моїм котячим оченятам.

Шлях до наступної зупинки, нагадав мені про подорож до «Котячого простору». До місця, де живе і працює Камі. Я завжди думаю про неї. Про неї, та про родину. Немає нічого ціннішого для мне, чим ці два пунктики обережно надряпані на моєму серці.

Літати крізь хмаринки, вже не було для мене у новинку. Я наче пілот F16 проносився крізь космічні простори. 
Я подорожував уздовж чумацького шляху, який з задоволенням намалював для мене всесвіт. Цей шлях, став особливим для мене, і залишив теплі спогади у душі. Але сьогодні, він проводжав мене у зовсім іншу країну.

Я розплющив оченята у той момент, коли шум та сморід увірвались у моє життя.
Навкруги лунали гучні чоловічі голоси, які розмовляли іншою, але чомусь зрозумілою мені мовою.
Сморід, який доносився від них, нагадав мені про одного Миколиного приятеля, який після святкування Різдва, не міг згадати своє ім’я, і ненавмисно лишився відпочивати у нас на підлозі.

Я знаходився у вагоні потягу. Я це зрозумів, бо стукіт нагадав мені про той самий епізод з Гаррі Поттера, де він, Герміона та рудий хлопець, забув як його звуть, подорожували до школи магії. Як прикро, що магії у цій подорожі я не відчував. І це точно не було  схоже на «Хогвартс експрес».

Світло всередині потягу було тусклим. Воно, наче навмисно намагалось приховати всі недоліки подорожі. Обшарпаний вагон не мав постільної білизни, і налічував у своєму плацкарті більше людей, ніж міг витримати. Тому, якщо хтось з присутніх хотів трохи перепочити, йому потрібно було займати чергу, або лягати на підлогу.
Розгойданий стіл скрипів від кожної зупинки, а брудне віконечко слізно вимагало зустрічі з чистою ганчіркою.
Купе місць у цьому потязі взагалі не було, наче він і не знав про їх існування.
На підлозі валялись діряві кросівки, та іржава від часу зброя. Автомати, пістолети, палиці, гранати, тобто усе, що я бачив тільки у бойовиках, раптово з’явилось переді мною. 

Люди, які знаходились у вагоні, нагадували бліх. Вони повністю заволоділи простором, встановивши у ньому свій прапор. Їх було так багато, що я не міг сконцентрувати свою увагу, та порахувати. Вони безприпинно рухались, наче зовсім не знали спокою. Може то на нервовому? Ось я коли нервую, завжди хочу їсти. Як зараз, але зараз неможна.

Якщо б не зброя, то мабуть, я би і не зрозумів з ким саме маю справу. З колишніми в’язнями, чи діючими солдатами іншої держави. Одягнені вони були дивно.
Темно - зелені теплі штани - були закороткі. З під них виглядали діряві чорні шкарпетки. Звисаючі з тіла майки, мали єдиний розмір, тому так кумедно виглядали на деяких худющих персонажах. Накинуті зверху куртки, різних відтінків зеленого кольору, були потертими і неохайними. А капелюшки, немали ніякої ступені захисту.

Я побачив як сміливо час залишив свій відбиток на деяких пиках: усі зморщені та прикрашені різноманітними шрамами, вони наче чекали своєї черги до косметологічного кабінету. А що? Трохи догляду їм би не завадило. Після них, шкіра мала б гарний та доглянутий  вигляд. Як у Аліни.

Вогонь, який я бачив в очах солдатів, не палав наче олімпійський. Мені хотілось почути думки, які з’являлись в їх головах, та я не мав такої надздатності. Тому, я присів на верхню полицю плацкарту і почав спостерігати за ними.

Через хвилину у вагон зайшла жінка. ЇЇ грубий та неохайний зовнішній вигляд, чоловічий військовий наряд, та перегар, надавав «мужиковатості» її образу. Волосся, що неохайно було зав'язане у пучок, та чілка - ніяк не рятували ситуацію. А чорн нігті, тільки відштовхували погляд. Аліна би ніколи не дозволила собі з’явитись на публіці у такому вигляді. Навіть вдома. Їй було б соромно дефілювати так  по квартирі. Тимпаче, переді мною та Миколою.

– Отакої!

Я побачив кота у її руках! Вона міцно тримала його, та повільно почісувала.
Кіт цей мав темно - сіру доглянуту шорстку, білі довгі вуса, та жовті очі. Білі плямки на його лпаках нагадували шкарпеточки. Він пильно оглядав територію, але не помітив моєї присутності у вагоні. На мій успіх, я вчасно сплигнув з полиці і непомітно проник у рандомний рюкзак.

Кіт гучно м’явкнув на весь вагон, щоб привернути увагу солдатів. Тому, цій жінці не потрібно було напружуватися. Після почутого, солдати відклали всі свої справи, розсілись по місцям, демонструючи свою повагу до жінки.

– Спасибо, Генерал! – звернулась вона до кота.

– Ха-ха! Навіть кіт тут мав звання.

– Приветствую вас в рядах имперской армии! Меня зовут капитан Васькина, но вы можете называть меня просто товарищ капитан.