Глава 5

Тиша знову заповнила домашній простір. Приємно хоч інколи відчувати себе у безпеці. Так би мовити, епізодичній безпеці.
Через уцілівше кухонне вікно було видно нависаючі над високоповерхівками хмари. Втомленими ковдрами вони хотіли скоріше впасти на палаючі від ушкоджень землі, та загасити їх.

Я позіхнув. Шум із сусідньої кімнати не залишав мене у спокої. Голос звідтіля лунав приємний, тому мені було зовсім не страшно перемістити свою дупку туди.
Повільно і вальяжно я пішов до сусідньої кімнати, і побачив там увімкнений телевізор.

– А, та то був він. Так і знав.

Я ледачо заплигнув на господарське ліжко, яке вже п’ятий день поспіль пустувало.
У телевізорі увесь цей час балакав мій улюблений антидепресант – український президент. Відчуваю, що вже скоро заплющу очі від його солодко лунаючого голосу.

– Українці, українки! – звернувся він.

Мої оченята намагались стежити за ним, та залишатись бадьорими.

– Наші воїни вже п'ятий день віддано захищають країну, та намагаються звільнити рідні землі від окупантів. Вони безжалісно продовжують руйнувати міста, де ми по-справжньому були щасливими. Нажаль.

Хто ж вони, ті окупанти? Я не міг вирішити чого я більше хочу: спати, або слухати його спіч, та знаходити відповіді на важливі для мене питання.

– Сусід не міг втриматись і не спробувати знову відкусити шматочок нашої рідної землі. Але ми не віддамо її, боце наші землі і вони залишаться нашими. І знову буде панувати мир, і знову щастя постукає у двері до кожного із нас. Вони кажуть, що прийшли нас рятувати, але ми не знаходилися у біді до їхнього вторгнення. Ми безтурботно жили у своїх домівках, працювали, та розвивались, як суверенна держава. Тому я закликаю вас не вірити їх балачкам. Кожне їх слово – брехня. Це не спеціальна операція, а реальне повномасштабне вторгнення. Це війна. Війна, в якій ми переможемо! Ми прожемо військо зʼїхавшого з глузду імператора, і побудуємо новий безпечний світ.

Спостерігаючи за вогниками за вікном, я міг би і самостійно це зрозуміти. Бо, хто їх міг направляти у будівлі, як не ворог?

Випуск новин за участю президента закінчився, і я вирішив поклацати канали.
Пульт опинився під Миколиною подушкою. Я обережно витягнув його своїми зубками та почав тицяти кнопочки.
Випадково я натрапив на канал, де показували нашу країну, а саме, мій рідний Харків. Але на цьому каналі транслювали місто без ушкоджень, без палаючих будівель та криків, які з лякаючою періодичністю лунали за вікном. Згодом, по телевізору показали якось лисого гобліна, і він сказав:

– Посмотрите! Это все – города Украины! Харьков, Николаев, Одесса, Львов, Киев…И никто, никто их не бомбит. Это видео транслируется в реальном времени.

За вікном зривались крапельки дощу. Я подивився на картинку на екрані і на картинку за вікном. Порівнявши їх, я не на жарт здивувався.
Що за? В реальному часі? Дійсно? А нікого не бентежить те, що транслюють місто, де взагалі немає дощу та світить сонце, коли в нас вже сльота та починається дощ? Маячня якась.
Спати перехотілось. Хотілось зрозуміти, що за гоблін розмовляє з народом. Він продовжував:

– Как видите, мы не пришли никого убивать. Мы пришли с миром! Мы пришли спасти земли, которые по праву принадлежат нам! То, что вы видите по украинским новостям – ложь! Все это дело рук неонацистов!

Я натурально отетерів. Нео…хто? Гоблін, ти що фільмів передивився, чи що?

– Они бесцельно наносят удары по своей инфраструктуре, тем самым убивая мирное население. А мы знаем, что люди, живущие на украинских землях устали от страданий и давно ждут нас. Они на протяжении долгих лет мечтают присоединиться к землям нашей империи. И сейчас, в этот тяжелый для Украины момент, мы не можем не вмешаться. Мы обязаны вернуть под контроль земли, которые принадлежат нам и защитить их. Мы поможем им покончить с политикой неонацистов. Я призываю вас, не верить украинскому телевидению и пропаганде которую они транслируют на весь мир!

Хей! Так а кому тепер можна вірити взагалі!? Мій казанок закипав. Якщо я вірно зрозумів, то Зелений просить не вірити жодному слову гобліна, а вірити власним очам та відчуттям. А гоблін у свою чергу транслює мирні землі України, з конкретно іншою погодою на дворі, та закликає не вірити українському телебаченню. А я, одночасно з ними, закликаю власний мозок не спалахнути від почутого.

За вікном прокотився грім та з’явились блискавки. Я вже думав, що вогники знову почали прилітати, бо ніяка погода ніколи не заважала їх польотам. Але ні! То таки була гроза.

Я сховався під ліжком, щоб перечекати цей дощ, перечекати цю зливу.
Я лежав і думав. Цікаво, а кому насправді вірять люди? Кому б змогли повірили Микола та Аліна, якщо почули б цю інформацію? Напевно Зеленому… Впевнений, що гоблін би їм не сподобався. Вигляд він мав жалюгідний, а слова з його рота лунали зовсім неправдоподібно. Хоча, може то я не розумію суті ситуації? Я ніколи не слідкував за новинами і не мав чіткої позиції на політичній арені. Я скоріше аполітичний кіт. Мене більш цікавили інші теми, які піднімав цей ящик у своїх програмах. Наприклад: кохання до тварин, кулінарна тема, або мови світу або….
Несподівано, за вікном грюкнуло та у кімнату залетіла блискавка. Як добре, що я знаходився під ліжком, та не мав нагоди зустрітися з нею обличчям до обличчя.

Бах! Бабах! 

Матінко! Вона кудись вдарила, та миттєво залишила мою кімнату.
Звук лунаючого телевізора – пропав, а потім потроху почав з’являтись знову. Звуки лунали такі, наче хтось лагодив телевізор. Напевно, намагався вхопити сигнал якогось каналу.