Глава 4

За вікном було тихо. Пластівці снігу продовжували безжалісно засипати двір. А ось вдома на мене чекали інші природні лиха.

В мене було хвилин десять в цілому, і це дуже мало для кота, який ніколи не зустрічався з поганими хлопцями. Напевно вони схожі  на героїв, яких я бачив у бойовиках. Ті самі хлопці, які знали, що таке бої без правил, та були виховані вулицею. Кожним її темним провулком. Це вам не іграшки як у «Один вдома», а реальна небезпека. Ні, я не виправдовуюсь. Просто до несподіваної спроби злодіїв увірватись у мій дім, залишилось додати ще вогняних метеликів, які б безустанно намагалися влучити в усе, що ще шукає сенсу для існування, і вийде такий непоганий коктейль з адреналіновою складовою.

Цікаво, як там той сусідський кіт, котрого я нещодавно бачив у вікні?

Так, життя не готувало мене до такого.

В моєму просторі взаємовідносин, окрім родини була ще сусідка. Інколи в мене виходило проскочити крізь Алінини ноги, поки та з захопленням обговорювала з нею нові рецепти або інші цікавинки, та побачити її лице мигцем. Я не дуже запам’ятав її, бо наші зустрічі зазвичай були короткими, а все через те, що Аліна завжди заганяла мене додому. Але я точно запам’ятав, що пахло від сусідської мадам пирогами з вишнею. 

Я озирнувся навкруги. У мене не була часу на довгі думи, тому мені негайно був потрібен безпрограшний план.

В мене не було часу боятися, бо злодії були зовсім близько. Я чув їх голоси та відстежував кожен їх рух.

Отже, що перше прийде в мою шерстяну голову?

Я вирішив принести до дверей весь непотріб, який тільки міг. Я хотів, щоб це затримало мародерів в момент, коли вони таки  знайдуть можливість потрапити до моєї домівки. Я хотів виграти трохи часу.

Каміння у моєму горщику стане одним із перших бар’єрів на їх шляху, через який вони або пройдуть, або мені пощастить. Тому, я зібрав усі сили, сів на горщик та почав медитувати. Ой, що це я роблю? Мабуть, Аліна згадала про мене, та відправила мені медитувальний сигнал, приємно. Я завжди знав, що між нами існує таємний зв’язок. 

Я сидів у горщику наче одинокий капітан особистого судна, який не мав на своєму борту додаткових моряків. Навкруги мене шелестіли хвилі невирішених проблем та айзберги крихких сподівань. Я підняв весла та почав гребсти до дверей, наче гребу на тому «Тітаніку» до довгоочікуваної суші.
Ох і важка в мене дупа, потрібно було менше налягати на корм.

Моє судно причалило біля дверей, і в голові намалювалась ідея для нового етапу плану.
Хм! Може придумати назву цьому плану?
Трохи подумавши, я промовив:
– Безстрашний виклик….Та ні! Шерстяний самурай! Ні! Гострий кіготь... Маячня якась. Відкладу можливість вибору на потім.

Було б гарно, якщо б я зміг принести сюди ще й скло. Саме воно могло створити більш небезпечний опір через свої властивості. Тоді злодії пірнули б своїми огидними пиками з борту мого корабля прямісінько до скляного басейну.

Хм! З мене  вийшов би непоганий військовослужбовець. В моїх жилах тече кров якось поліцейського або військового кота. Висновок я цей зробив, бо план здавався мені ідеальним. Як для початківця – точно.
Якщо б рідні мої дізналися про це, вони б  обов'язково пишалися мною. Може мій батько був військовим?

Думки про їх поразку бадьорили мене, але я поки не розумів, що цих бар’єрів недостатньо. 

Я, мов дослідник, сканував очима територію навкруги та шукав підходящі плану предмети.
Раптово, я натрапив очима на Алінину вазу, яка стояла на холодній від протягу підлозі.
Маю нову ідею! Але Аліна точно мене вб’є.  Я трохи подумав, і в своє виправдання промовив: «У мене немає іншого виходу».

В голові заграла музика з «Поліцейської академії». Я знав, що під час цього завдання я міг постраждати, але я йшов на це свідомо. Тож, я взяв розгін і побіг, щоб зіткнутися вусами до вусів.

Наче водій без гальм я летів на неї. Як у фільмах, коли два хлопці не знайшли іншого способу вирішити суперечку, та сіли за кермо, щоб зіткнутись обличчями та зрозуміти, хто з них слабкіший. Мої фари розширювались з кожним сантиметром, який наближав мене до неї. Але прямого зіткнення не відбулося. Бо, я відчував себе саме тим хлопцем, хто з цих двох виявився боягузом. Дуже очікуваний результат, як для домашнього кота. Я просто пронісся поруч, і протяг, який утворився від мого шляху, почав колихати її аж поки вона не впала і не розбилась. Все як я і хотів. Її шматочки хаотично розташувались по підлозі, та у кожному з них я бачив не своє відображення, а сумне відображення її господарки – Аліни. 

Мені стало дуже боляче і огидно від того, що я роблю. Я ламав цінні речі, насичені спогадами з минулого життя для того, щоб вижити в майбутньому.

Розклеюватись не було часу. Тай й навпаки, цей запас часу був у мене задля того, щоб я зібрав всі сили у лапку та налаштувався на неминучу зустріч.

Я розізлився до собачого сказу. Я був готовий зустрічати тих мародерів з піною у рота, наче пес, який зірвався з ціпку і шукав дупу, щоб вкусити. Наче той диявол, який розпочав ту руйнуючу і безглузду війну. 

В голові заграла японська музика. Я підтягнув м’язи пресу, наче мечі розкрив кігті на своїх пальцях та зробив відповідний вираз обличчя. В голові промайнула думка: «Самураї не здаються!» 

Нарешті, двері відчинились. Лунаюча тиша, що опинилась між нами, вбивала своєю байдужістю. Я побачив двох, дуже бридких на вигляд людей. Від них смерділо потом, страхом та алкоголем.