Глава 4

За вікном було тихо. Пластівці снігу продовжували безжалісно засипати двір. А ось вдома на мене чекали інші природні лиха.

В мене було хвилин десять на підготовку до зустрічі з небезпекою, і це дуже мало для кота, який ніколи не зустрічався з поганими хлопцями. Напевно, вони схожі на героїв "Кримінального чтива", яке так часто показували по ящику. Саме так їх уявляла моя хвора фантазія. Вона створила такий непоганий коктейль з адреналіновою складовою, і виявилась, це було все, що мені потрібно, для участі у Тарантіновській стрічці.

Цікаво, як там той сусідський кіт, якого я нещодавно бачив у вікні? Чи йому теж доводиться протистояти небезпеці, яку так щедро дарує нам невідомість, у якій ми опинились. 

Так, життя не готувало жодну істоту до такого. Ніхто не заслуговує на цей нескінченний викид кортизолу. Ні коло мого оточення, ні той хто був і лишається поза ним. 

В моєму просторі взаємовідносин, окрім родини була ще сусідка. Інколи в мене виходило проскочити крізь Алінини ноги, поки та з захопленням обговорювала з нею різні цікавинки, та побачити її лице мигцем. Я не дуже запам’ятав її, бо наші зустрічі зазвичай були короткими. А все через те, що Аліна завжди заганяла мене додому. Єдине, що я точно запам’ятав, так це те, що пахло від сусідської мадам пирогами з вишнею. Цей запах не переплутаєш ні з чим. 

Щось я відволікся.  У мене не було часу на довгі роздуми, тому я негайно почав створювати свій перший безпрограшний план. Дай Боже сили, щоб він був таким, як я його назвав. 

В мене не було часу боятися, бо злодії були зовсім близько. Я чув їх голоси та відстежував кожен їх рух.

Що перше прийде в мою шерстяну голову?

Я вирішив принести до дверей весь непотріб, який тільки міг. Я хотів, щоб це затримало мародерів в момент, коли вони таки  знайдуть можливість потрапити до моєї домівки. Я хотів виграти трохи часу.

Каміння у моєму горщику стане одним із перших бар’єрів на їх шляху, через який вони або пройдуть, або мені пощастить. Тому, я зібрав усі сили, сів на горщик та почав медитувати. Ой, що це я роблю? Мабуть, Аліна згадала про мене, та відправила мені медитувальний сигнал, приємно. Я завжди знав, що між нами існує таємний зв’язок. 

Я сидів у горщику наче одинокий капітан особистого коробля, який не мав на своєму борту додаткових моряків. Навкруги мене шелестіли хвилі невирішених проблем та айзберги крихких сподівань. Я підняв весла та почав гребсти до дверей, наче гребу на тому «Тітаніку» до довгоочікуваної суші.
Ох і важка в мене дупа, потрібно було менше налягати на корм.

Моє судно причалило біля дверей, і в голові намалювалась ідея для нового етапу плану.
Хм! Може придумати назву цьому плану?
Трохи подумавши, я промовив:
– Безстрашний виклик….Та ні! Шерстяний самурай! Ні! Гострий кіготь... Маячня якась. Відкладу цю можливість  на потім.

Було б гарно, якщо б я зміг принести сюди ще й скло. Саме воно могло створити більш небезпечний опір через свої властивості. Тоді злодії пірнули б своїми огидними пиками з борту мого корабля прямісінько до скляного басейну.

Хм! З мене  вийшов би непоганий військовослужбовець. В моїх жилах тече кров якось поліцейського або військового кота. Висновок я цей зробив, бо план здавався мені ідеальним. Як для початківця – точно.
Якщо б рідні мої дізналися про це, вони б обов'язково пишалися мною. Може мій батько був військовим?

Думки про їх поразку бадьорили мене, але я поки не розумів, що цих бар’єрів недостатньо. 

Я, мов дослідник, сканував очима територію навкруги та шукав підходящі моєму плану предмети.
Раптово, я натрапив очима на Алінину вазу, яка стояла на холодній від протягу підлозі.
Маю нову ідею! Але Аліна точно мене вб’є.  Я трохи подумав, і в своє виправдання промовив: «У мене немає іншого виходу».

Я знав, що під час цього завдання я міг постраждати, але я йшов на це свідомо. Тож, я взяв розгін і побіг, щоб зіткнутися з нею вусами до вусів.

Наче водій без гальм я летів на неї. Як у фільмах, коли два хлопці не знайшли іншого способу вирішити суперечку, та сіли за кермо, щоб зіткнутись обличчями та зрозуміти, хто з них слабкіший. Мої фари розширювались з кожним сантиметром, який наближав мене до неї. Але прямого зіткнення не відбулося. Бо, я відчував себе саме тим хлопцем, хто з цих двох виявився боягузом. Дуже очікуваний результат, як для домашнього кота. Я просто пронісся поруч, і протяг, який утворився від мого шляху, почав колихати її аж поки вона не впала і не розбилась. Майже все як я і хотів. Її шматочки хаотично розташувались по підлозі, та у кожному з них я бачив не своє відображення, а сумне відображення її господарки – Аліни. 

Мені стало дуже боляче і огидно від того, що я роблю. Я ламав цінні речі, насичені спогадами з минулого життя для того, щоб вижити в майбутньому.

Розклеюватись не було часу. Тай й навпаки, цей запас часу був у мене задля того, щоб я зібрав всі сили у лапку та налаштувався на неминучу зустріч.

Я розізлився до собачого сказу. Я був готовий зустрічати тих мародерів з піною у рота, наче пес, який зірвався з ціпку і шукав дупу, щоб вкусити. Наче той диявол, який розпочав ту руйнуючу і безглузду війну. 

Я підтягнув м’язи пресу, наче мечі розкрив кігті на своїх пальцях та зробив відповідний вираз обличчя.