Глава 3

Три – повторив я разом з таймером і одночасно спітнів від хвилювання.
Два. Ще трохи, і я буду вдома.
Один.

І я, м’який та желеподібний, мов та дитяча цукерка з супермаркету, полетів у напрямку дому.

– Вау! Це неймовірно! Я у космосі! Я мов вояджер, загублений у невідомих ні людині, ні коту просторах. Побачене дійсно вражає! 

Я зрозумів, чому діти бажають стати космонавтами. 
Але я знаю, що їм в першу чергу знадобиться скафандр для втілення своєї мрії, а в мене начебто з’явилась якась суперсила, яка допомагає мені дихати і без нього. Оце так подарунок. Як жаль, що цього не бачить малий. З нашої родини, тільки в нього ще є шанс піти по моїм стопам.

Усміхнені коти, які ледь гойдали своїми лапками, ледащо стікали по зірковому простирадлу. Я занурювався ще глибше, та радів побаченому. Я не очікував, що мені випаде шанс повертатися додому таким приємним і цікавим способом. Скажу чесно, зі мною таке вперше!

Внутрішній компас відстежував напрямок, та корегував його за потребою. Я почав згадувати найприємніші події, які трапились зі мною у «Котячому просторі».

Цікаво! Чи буду я пам’ятати їх, коли повернусь додому? Мені би дуже цього хотілося.

Раптово, я згадав про неї. Тільки через неї я би залишився тут, але я не можу.

– Камі! Я буду смувати за тобою. Сподіваюсь, що я зробив правильний вибір – пробурмотів я.

– Звісно правильний! – пролунав голос.

Я не зрозумів, хто зі мною говорить та почав озиратись. 

– Нічого собі! Це що за космічна автівка? 

Я розплющив рота. До мене летів червоний Феррарі! Він був точнісінько такм, як блискавка МакКвін, якою я себе колись уявляв. Автівка мала спеціальний турбо привід, який дозволяв їй залишати після себе неонові сліди –  створюючи вишукані картини Ван Гога на зірковому простирадлі. Але згодом, ці сліди втрачали свою насиченість та цінність. Через лобове скло було добре видно кота - водія. Він впевнено сидів за кермом, наче усе життя провів тримаючись за нього.
Одягнений він був у білий безплямний смокінг, який вдало контрастував з його чорною, як шоколад, шерстю. Круглі прозорі окуляри, надавали йому вигляду інтелектуалу, а довгі закручені вуса, доповнювали образ, надаючи  особливого шарму.

Автівка зупинилась біля мене. Крізь відчинене вікно я побачив силует, який в цей момент нахилявся до віконця.

– М’яв, мандрвіник! Так, ти! Може тебе підкинути?

– А ви впевнені, що нам по дорозі? Я живу…

– Так, знаю я! На одинадцятому…Сідай!

Хм. Матінко! Якщо всі навкруги знають мої секрети, то Камі точно відчула, як моє серце вистрибувало поруч з нею.

Я відкрив двері автівки і сів на шкіряне, схоже на собачу шкіру сидіння. 
У середині Феррарі було розвішано багато ікон, з зображенням невідомих мені котів.  Усі вони дивились на мене, наче Мона Ліза у Луврському музеї, але я не відчував дискомфорту. Пахло тут так, як зазвичай пахне у церквах, коли хтось запалює свічку. Також, з динаміків лунала розслаблююча та медитативна музика, дуже схожа на ту, яку Аліна вмикала нам на балконі. З правої сторони від сидіння знаходилась конструкція зі свічками та кувшин з молоком, а зліва – новісінька приставка з великою кількістю ігор. Може й футбол там є. 

– Вітаю, коте мій! – промовив невідомий мені кіт.

– Вітаю, пане….як я могу звертатися до вас?

– Президент!

– Президент? 

Мене хоче підвезти додому сам президент? Мені здалось що я потрапив на сповідь до священника, а не на прийом до президента.

Я згадав, що Камі щось розповідала мені про нього, але я не зовсім пам’ятаю що. Мабуть у той момент я намагався запам’ятати кожну шерстинку на її шкірі.

Я витріщився на нього.

Елегантна ряса чорного кольору прикривала його білошорстне, мов свіжа сметана тіло до самх лап. На грудях висіла металева лапка, а з рота трохи віяло валер’яновим кагором. Добрі риси обличчя натякали на те що, кіт цей мабуть мав світлу душу, та тільки добрі наміри. А світло яке випромінювали його очі, точно мали якісь лікувальні властивості.
Я відчував себе дуже комфортно у цій автівці і ледве на заплющив очі від насолоди. Медитативна музика, як звичайно викликала в мене відчуття розслабленості та закликала до сну.

Президент ввічливо кашлянув, привертаючи увагу до себе. 

– Вибачте, пане президенте! Дуже радий з вами познайомитись.

Ми доторкнулись лапками один до одного, у знак привітання. 

– Дозвольте запитаю вас?

– Звісно, коте мій! 

– Чи ви ще й священник? 

– Так! Я поєдную ці два заняття разом, і в мене непогано виходить. Бо, тільки той, хто має добру душу й серце може сміливо і віданно керувати «Котячим простором»! Моя міссія - вірно служити котонароду та захищати його від бід, даруючи шанс на нове та безпечне життя.

– А в цих словах точно є сенс! 

– Дозвольте ще запитати...Чи то ви послали мені повідомлення з крапочок?

– Так, коте мій. У цьому дивовижному місці я створив цей простір, а потім почав надсилати повідомлення котонароду, який знаходився і продовжує знаходитись у небезпеці. Надсилав я їх за допомогоюм мої помічників - котів. Ти зустрічав їх на простирадлі із крапочок. І тільки ті коти, які мали чисту душу, змогли потрапити сюди та продовжити своє існування тут.