Глава 2

Йшов другий день війни, а я й досі нічого не второпав.

Я прокинувся на підвіконні, та зрозумів, що так і не дочекався рідних. Дивно. Може через деякий час сусідка загляне у гості, щоб прибрати мій лоток та заповнити їжею мою порцелянову мисочку? Так вже траплялось декілька разів, коли родина від’їжджала на дачу. Але мені завжди було так сумно знаходитись вдома одному. Я ніколи не відчуваав ейфорії від самотності, як це відчував Кевін МакКалістер.

Голод увійшов у чат. Що, вже ланч? 

Гора корму, залишена Аліною чекала на мене на кухні. Я подивився на ласощі, та задався питанням: де моя родина? Та чому ми не їмо разом, як завжди? Це дуже засмутило мене і я ледве змусив себе проковтнути жменьку корму. Знову я один. Сподіваюсь, що цього разу вони поїхали ненадовго. 
Бо, я так звик тертись о ногу Миколи після ланучу, чи проходячи поряд з Аліною, лизькати її яскравий палець з тільки-но зробленим педикюром.
Було сумно. Сльозки капали з моїх оченят прямо на підлогу. Ненавиджу самотність. 
Мабуть, у минулому житті я був псом, бо ці мої страждання точно не притаманні байдужому котячому характеру. 

Знов чую шум та поштовхи. Кудись зник звук проїзджаючого ліфту та чутно як хтось галопом скаче по сходах. Там що, діти влаштували нові змагання? 
На хвилинку в мене з’явилась надія. Може то мої, пішки несуться на наш поверх, бо відключили ліфт? Одинадцятий поверх. Так-так! Вам не почулося. Ви тільки уявіть, якщо я вирішу прогулятися, то спускатись і підійматись мені потрібно буде на своїх чотирьох! А з моєю вагою, мені буде трошки важкувато.  Та й взагалі, сім’я думає, що для прогулянок мені достатньо території нашої квартири. 

Поштовхи не зупинялись, а тільки посилювались. Я вже не міг ігнорувати ці звуки. Мені дійсно стало страшно. Я залюбки б притиснувся зараз до Аліни, але виходить тільки притулитись до холодної  ванної. На мою думку, це найбезпечніше місце у всьому світі.

Що воно таке? Що за страшні та незрозумілі звуки несподівано увірвались в моє життя? Може то будинки захотіли надавати один одному по пиці? Відчуваю, у них це виходить доволі непогано.

Страшно. Я нервував та слухав поштовхи. Я намагався відволіктись і рахував кількість ворсинок на клятій ковдрі, але сфокусуватись в мене так і не вийшло. Коли все стихло, я виповз з під ванної та виявив темряву за вікном. Сонце теж не витримало такого стресу і пішло до ліжка раніше чим завжди. 

В кімнаті, де віконне скло самотньо лежало на підлозі, щось присвистувало. Я тихесенько прокрався туди і ледве не здурів від краси. Маленькі крапочки над головою, сяяли, як мої яскраві оченята у лякаючій темряві. Що то таке? Котячі погляди?

Потім я зрозумів, що вони складали слова на небі і намагались надіслати мені якесь повідомлення. Цікаво.

Оминаючи скло, я обережно дістався підвіконня. Крапочки ставали все яскравішими і яскравішими і я випадково знайшов слова посеред них – «Котячий простір».

То що, рай? Чи що? Мені вже час? Я не повірив в те що бачу, тому я заплющив очі, а потім розплющив і подивився ще раз. Хм… те саме. «Котячий простір». Може я вдірився десь головою? 

Я вирішив запитати ті крапочки:

– М’яв. Доброго вечора. Я це бачу насправді, чи це галюцинації?

Бачу напис: «Друкують…»

Потім, крапочки надіслали повідомлення: «А це як ти сам забажаєш».

Таке собі перше знайомство, якщо чесно.

–  М’яв, чи можу я з кимось побалакати ?

Крапочки надіслали нове повідомлення: «Звісно. На небі. У космосі. У всесвіта у гостях. Ми чекаємо на тебе!»

– Круто! А давно чекаєте?

– «З моменту коли вони поїхали»

– Як ви дізнались…

Я зрозумів, що то якась велика сила спостерігає за мною. Може котячий Бог в якого я ніколи не вірив? Ох! А якщо він все знає і все бачить, то він точно бачив, як я колись вкрав шматок курки з ланч–боксу Аліни. От, халепа! Я звісно вибачився перед Аліною, але напевно вона до сих пір не зрозуміла, що то був я. Тоді, вона подумала, що то малий вперше спробував курку. Вона дуже злякалась, бо думала, що він проковтнув цілісінький шматок.
Мене дуже мучила совість за той вчинок, але згодом, я подумав, що всі мої кухонні крадіжки я зможу спихувати на малого.  Зручно. От такий я бед гай.

Ну що, мабуть настав час відповісти за гріхи.

– А як мені дістатись неба? Космосу? Всесвіту? 

–  «Просто повір, що в тебе є крила. Бо, насправді, вони є у всіх котів».

– Дуже смішно! Як «Просто додай води». Я такий змушую себе повірити в це,  і вони такі з’являються, як у якійсь фантастичній стрічці. Я відвернувся від крапочок.

Я відвернувся від крапочок, заплющив і розплющив очі знову. Походив навколо себе, подумав про літаючи вогники, які я кожен день бачив сидячі на підвіконні, а потім, побачив свою насуплену мордочку у відображенні розбитого скла. Але ви не повірите, у томі відображенні, я побачив і свої крила. Я не відчував їх у реальному житті, але чітко бачив їх контур у тих відзеркалюючих уламках. Так, ці крапочки точно щось розуміють у котячих сверхздібностях. А я і думаю, чого мої коти - сусіди так часто гацають з вікон. 

Зрадівши апгрейду я уявив себе пілотом F - 16, та пробурмотів в уявний мікрофон: