Глава 1

Я просто спав. Я спав, та бачив десь девʼятий сон.

Стільки і життів я маю. Так, я кіт і це моя суперсила.

Я живу в Україні, у крутезному місті яке звуть Харковом. Живу я з родиною, яка вже має дитину. Мене взяли трохи раніше за її народження, тому я ще встиг побути у центрі уваги. А потім, самі розумієте, уваги до моєї персони стало значно менше.

Хоча, це мене не дуже бентежить, бо я — кіт.

Я люблю спати в ногах у татка, та біля голови мами. Та й взагалі, я полюбляю спати біля тих частин тіла, де є волосся. Бо, так тепліше. До малечі у ліжечко нажаль мені не можна. Та я й не дуже хочу. Навіть не дивлячись на те, що привабливий синій колір його постільної білизни, гіпнотизував мене ще з появи у квартирі. А найголовніший скарб, яким володіло це ліжечко - звисаючі над головою малюка іграшки. Вони служили заспокійливим, і були краще, ніж добрі новини з телебачення. 

Як і усі коти, я обожнюю коли мама кличе мене до кухні, та наповнює мою порцелянову мисочку кормом. А ще, я полюбляю, коли вони змушують мене мурчати у весь голос та чухають за вушком. І коли беруть мене з собою у різні місця. Та напевно, я вас не здивував!

Татка мого звуть Микола. Він полюбляє грати у футбол, сидячи на давно вже продавленому від часу дивані. Кожен раз, коли він бере той невідомий мені предмет та щось емоційно натискає на нього. У цю мить, я перетворююсь у командного гравця збірної України, та намагаюсь спіймати м’яч, торкаючись лапкою екрану.

 — П’ятов, П’ятов! Тебе треба було назвати П’ятов! Як я одразу не второпав?! — завжди гучно викрикує татко, під час нашої гри.

А після, він надягає той чорний, давно покритий моєю шерстю смокінг, кидає домашні шкарпетки у мій бік, наче віддаваючи пас голкіперу та кудись їде. 

Маму звуть Аліна! І вона просто диво! З нею неймовірно приємно релаксувати на балконі, бо вона -  гуру медитацій. Напевно таке хоббі з’являється тоді, коли виховуєш трьох дітей: мене, малого та Миколу. Я завжди чекаю миті, коли вона розмістить вогники на підлозі, вдягне білий легкий, немов хмаринка халат, включить приємну музику на телефоні, та ляже на м’яку теплу ковдру. Коли я маю відповідний настрій, я тихесенько лягаю поряд з її обличчям, заплющую очі та кладу лапку їй на підборіддя! Ой! Може через це в неї й з’явилась мила ямочка саме на тому місці?

Малий у них виглядає як звичайний малюк! Я знаю що йому два роки, і що його звуть Артем Миколайович. Всі його так кличуть. Я вважаю, що це якесь занадто довге ім’я, як для дитини. Чому не називати його просто Артем? Це б усе спрощувало. Бо, у  моменти коли хтось так до нього звертається, я відчуваю, що живу наче не з малим, а вже зі справжнім босом.

Він завжди кричить, і робить це з будь-якого приводу, як і усі боси. Шуткую, як і усі діти. Буває він в одну секунду закінчує наш з мамою ритуал відпочинку, і цим роздратовує мене ще більше. Мої очі виблискують червоним і я, як блискавка МакКвін, долаю шлях від балкону до його кімнати, від кімнати до кухні, штовхаючи лапками предмети навкруги себе. І не дивлячись на мою не дуже щиру любов до нього, він ще наважується смикати мене за хвоста та їсти корм з моєї миски. Така собі, не дуже приємна персона, але Аліні з Миколою подобається.

Мене вони назвали просто — кіт! 

Не повірите — мені подобається! Хоча інколи я називаю себе Кім та трясу дупкою прямо на кухонному столі. Але нажаль такі демонстрації ні Аліні ні Миколі не до вподоби. 

У родину мене взяли зовсім малим. Я народився у якомусь притулку для тварин, але той період я не дуже пам’ятаю. Так навіть краще.

Усе пам’ятає Аліна. А мені, дуже хочеться стерти з її голови той день нашого знайомства. Кожного разу коли ми сідаємо за стіл з новими гостями, вона знову і знову розповідає як вперше взяла мене на руки і я від страху надзюрив.  

Вона думає, що це був знак всесвіту, підказка, що саме я їх кіт! Мені не дуже подобається ця історія, тому, в цей момент я роблю байдужу морду і вигляд, наче вона це не про мене. Ніби тут жив ще один кіт, якого я з таким же байдужим обличчям з’їв.

 Загалом, я дуже радий мати таку надзвичайну родину.

Так от. Давайте повернемось до того, що я взагалі хотів розповісти вам.

Одним холодим зимнім ранком я спав дуже солодко. Мій безсовісний шлунок почав видавати симфонію голоду і я ненавмисно розплющив очі.
Мої плани піти на кухню перебив якийсь голосний та неприємний шум. В ту мить у кімнаті несподівано вічинилось вікно.

Що за?

Мої очі розширились від шоку, серце завмерло і я на мить відключився, бо ще ніколи такого не бачив і не чув. Штовхнуло нас дуже неприємно. 
Після того як я трохи оговтався, я оглянувся навкруги.
Як гарно, що я не сидів на тому вікні, бо давно би став котлеткою з хвостом та вусами!

На годиннику була пʼята ранку. Моя родина почала різко кудись збиратись. Куди це вони? 

Шановні, а чи не зарано ви кудись намилились? У відповідь я отримав холодне мовчання. Може вони збираються до церкви? А може якийсь ранішній зимній пікнік у новому парку. Ви би бачили наші парки, це витвори мистетства! Коли я вперше побачив їх, одразу подумав, що я точно житель Европи. Газони так і вабили пробігтись по ним, фонтани співали легендарні пісні, білки безустанно стрибали по деревам, а люди просто насолоджувались красою свого улюбленого міста.