Глава 1

Я просто спав. Я спав, та бачив десь девʼятий сон.

Стільки і життів я маю. Так, я кіт і це моя суперсила.

Я живу в Україні, у крутезному місті яке звуть Харковом. Живу я з родиною, яка вже має дитину. Мене взяли трохи раніше за її народження, тому я ще встиг побути у центрі уваги. А потім, самі розумієте, уваги до моєї персони стало значно менше.

Хоча, це мене не дуже бентежить, бо я — кіт.

Я люблю спати в ногах у татка, та біля голови мами. Та й взагалі, я полюбляю спати біля тих частин тіла, де є волосся. Бо, так тепліше. До малечі у ліжечко нажаль мені не можна. Та я й не дуже хочу. Навіть не дивлячись на те, що привабливий синій колір його постільної білизни, гіпнотизував мене ще з появи у квартирі. А найголовніший скарб, яким володіло це ліжечко - звисаючі над головою малюка іграшки. Вони служили заспокійливим, і були краще, ніж добрі новини з телебачення. 

Як і усі коти, я обожнюю коли мама кличе мене до кухні, та наповнює мою порцелянову мисочку кормом. А ще, я полюбляю, коли вони змушують мене мурчати у весь голос та чухають за вушком. І коли беруть мене з собою у різні місця. Та напевно, я вас не здивував!

Татка мого звуть Микола. Він полюбляє грати у футбол, сидячи на давно вже продавленому від часу дивані. Кожен раз, коли він бере той невідомий мені предмет та щось емоційно натискає на нього. У цю мить, я перетворююсь у командного гравця збірної України, та намагаюсь спіймати м’яч, торкаючись лапкою екрану.

 — П’ятов, П’ятов! Тебе треба було назвати П’ятов! Як я одразу не второпав?! — завжди гучно викрикує татко, під час нашої гри.

А після, він надягає той чорний, давно покритий моєю шерстю смокінг, кидає домашні шкарпетки у мій бік, наче віддаваючи пас голкіперу та кудись їде. 

Маму звуть Аліна! І вона просто диво! З нею неймовірно приємно релаксувати на балконі, бо вона -  гуру медитацій. Напевно таке хоббі з’являється тоді, коли виховуєш трьох дітей: мене, малого та Миколу. Я завжди чекаю миті, коли вона розмістить вогники на підлозі, вдягне білий легкий, немов хмаринка халат, включить приємну музику на телефоні, та ляже на м’яку теплу ковдру. Коли я маю відповідний настрій, я тихесенько лягаю поряд з її обличчям, заплющую очі та кладу лапку їй на підборіддя! Ой! Може через це в неї й з’явилась мила ямочка саме на тому місці?

Малий у них виглядає як звичайний малюк! Я знаю що йому два роки, і що його звуть Артем Миколайович. Всі його так кличуть. Я вважаю, що це якесь занадто довге ім’я, як для дитини. Чому не називати його просто Артем? Це б усе спрощувало. Бо, у  моменти коли хтось так до нього звертається, я відчуваю, що живу наче не з малим, а вже зі справжнім босом.

Він завжди кричить, і робить це з будь-якого приводу, як і усі боси. Шуткую, як і усі діти. Буває він в одну секунду закінчує наш з мамою ритуал відпочинку, і цим роздратовує мене ще більше. Мої очі виблискують червоним і я, як блискавка МакКвін, долаю шлях від балкону до його кімнати, від кімнати до кухні, штовхаючи лапками предмети навкруги себе. І не дивлячись на мою не дуже щиру любов до нього, він ще наважується смикати мене за хвоста та їсти корм з моєї миски. Така собі, не дуже приємна персона, але Аліні з Миколою подобається.

Мене вони назвали просто — кіт! 

Не повірите — мені подобається! Хоча інколи я називаю себе Кім та трясу дупкою прямо на кухонному столі. Але нажаль такі демонстрації ні Аліні ні Миколі не до вподоби. 

У родину мене взяли зовсім малим. Я народився у якомусь притулку для тварин, але той період я не дуже пам’ятаю. Так навіть краще.

Усе пам’ятає Аліна. А мені, дуже хочеться стерти з її голови той день нашого знайомства. Кожного разу коли ми сідаємо за стіл з новими гостями, вона знову і знову розповідає як вперше взяла мене на руки і я від страху надзюрив.  

Вона думає, що це був знак всесвіту, підказка, що саме я їх кіт! Мені не дуже подобається ця історія, тому, в цей момент я роблю байдужу морду і вигляд, наче вона це не про мене. Ніби тут жив ще один кіт, якого я з таким же байдужим обличчям з’їв.

Загалом, я дуже радий мати таку надзвичайну родину.

Так от. Давайте повернемось до того, що я взагалі хотів розповісти вам.

Одним холодим зимнім ранком я спав дуже солодко. Мій безсовісний шлунок почав видавати симфонію голоду і я ненавмисно розплющив очі.
Мої плани піти на кухню перебив якийсь голосний та неприємний шум. В ту мить у кімнаті несподівано відчинилось вікно.

Що за?

Мої очі розширились від шоку, серце завмерло і я на мить відключився, бо ще ніколи такого не бачив і не чув. Штовхнуло нас дуже неприємно. 
Після того як я трохи оговтався, я оглянувся навкруги.
Як гарно, що я не сидів на тому вікні, бо давно би став котлеткою з хвостом та вусами!

На годиннику була пʼята ранку. Моя родина почала кудись різко збиратись. Куди це вони? 

Шановні, а чи не зарано ви кудись намилились? У відповідь я отримав холодне мовчання. Може вони збираються до церкви? А може якийсь ранішній зимній пікнік у новому парку. Ви би бачили наші парки, це витвори мистетства! Коли я вперше побачив їх, одразу подумав, що я точно житель Европи. Газони так і вабили пробігтись по ним, фонтани співали легендарні пісні, білки безустанно стрибали по деревам, а люди просто насолоджувались красою свого улюбленого міста.

Я довго ходив за мамою, бо зголоднів. Але вона не звертала на мене уваги. Щось вона сьогодні занадто розсіяна, не може зрозуміти мого натяку про корм. Може знову має вплив метеозалежності?
Шлунок вже волав на всю міць. Залишалось тільки дати йому мікрофон, але нажаль я його ще не придбав. Треба замовити доставку додому.

Я вирішив почекати біля миски. Це офігенська річ! Вона подобалась мені тим, що мала моє ім’я та віддзеркалююче дно. Тобто, коли ти доїдаєш, то бачиш свої гарнюні щічки у відображенні. Це мене дуже вражало, та я починав розмовляти з відображенням, немов з кровним братом.