Хроніка високої води

Дівчина повільно йшла по коліно у воді. Вона майже припинила з надією поглядати вгору. Неба більше не було. Замість нього – водна широчінь, з якої перетікає вниз вода. Боги розгнівалися і затопили небо. Їй навіть здавалося, що вона бачить хвилі на його поверхні.

Близька Зірка ще посилає світло крізь товщу води, але скоро і вона потоне, напевно. Та раніше настане черга суші. І всіх, хто не народжений для життя у воді. Навіть вона, яку звуть Донька Ріки, не зможе довго плисти. Рано чи пізно її залишать сили, і вона навіки засне на дні. Або стане здобиччю кого-небудь з Мокрих, які припливуть з Глибоких Вод. Але поки що Мокрих можна не боятися – надто мілко.

Дівчина ступала впевнено — земля ще не просякла водою. Правда, одного разу вона по груди провалилась в якусь яму. Від жаху мало не вискочило серце — вона чула про тих, хто риє в степу такі ями. Але, схоже, Той, Що Гризе Землю, залишив нору й відповз. Або, навпаки, заповз ще глибше і там перестав Бути.

Вода була доволі теплою, і Донька Ріки не боялася замерзнути. Одяг вона зняла, лише почався дощ, і згорнула його в мішок зі шкіри Мокрого. Туди ж поклала рештки їжі й каміння, в яких мешкає Той, Що Дає Вогонь. Камені не можна промочити. Інакше Той, Що Дає Вогонь, піде з них. Острогу з міцної деревини із зазубреною кісткою на кінці вона завжди тримала напоготові. Хто знає, які створіння можуть переховуватися в цій каламутній воді? Кілька разів вона вже ступала на щось слизьке...

Вода поволі перетікала з неба на суходіл. Дощило без упину вже три дні. Донька Ріки брела без жодної мети — аби не стояти на місці. Ноги вже грузнули в розм'яклому ґрунті. Ставало дедалі важче зберігати рівновагу. Скрізь, куди вистачало сірого світла, була вода. Невдовзі вода підніметься до стегон, йти стане ще важче. З'являться потоки й течії, потягнуть її з собою. А їй доведеться з ними боротися. Або піддатися і дозволити утягнути себе. Байдуже куди.

 Донька Ріки відчула під ногами більш тверду поверхню. Вона зупинилася, повозивши ступнями назад-вперед. Потім, дрібно помалу ступаючи, пішла по колу. Знайшла межі твердої землі! Тепер сюди... ні, назад. «Тропа! – здогадалась дівчина. – Та як не загубити її?»

Якимось особливим чуттям вона вгадувала напрямок. Йти Тропою було легше. І все-таки час від часу, послизнувшись, вона падала у воду. І щоразу з острахом думала, що Мокрі вже напевно розпливаються і розлазяться в пошуках здобичі... Добре, якщо не найбільші. Від них можна буде відбитися острогою — якщо нападуть не всі разом. А от коли з'являться Господарі Брудної Води, їй кінець...

Донька Ріки зупинилась перепочити. Їй здалося, що небесний водоспад потроху вщухав. Поки була можливість, вона відпочивала, сидячи по шию у воді. Зараз вже так не виходило. Усе частіше дівчина лягала на воду, широко розкинувши руки та ноги. Так відпочивати на воді її навчив батько... Серце защеміло — де її сім'я, її плем'я? Чи живі, чи побачить вона їх коли-небудь? Вона зайшла занадто далеко в степ, полюючи на гризунів, які залишали нори, залиті водою. І заблукала — уночі зірок не було видно, а вдень світло Близькою Зірки було настільки слабким, що не розбереш, де початок і кінець її шляху.

Відпочиваючи на воді, Донька Ріки намагалась менше рухатися, та її все однаково  зносило у бік. Останнього разу вона ледве повернулась знову на Тропу. Дівчина не могла собі пояснити, чим так важлива для неї ця втоптана смужка землі. Так, поки що їй легше рухатися — ноги не грузнуть. Але коли води стане більше, їй доведеться пливти. І тут вже байдуже, що під тобою. Але поки Тропа залишалася єдиною ниточкою, що зв'язувала Доньку Ріки з людьми.

Дощ знову підсилився, змиваючи останню надію на порятунок. «А якщо це Останній Дощ?» – зі страхом подумала дівчина. Шамани розповідали про зливу, після якої врятувалися лише одиниці. Вона лила так довго, що вкрила водою всю сушу, крім гір і височин. І цей дощ поки не збирається вщухати... Відчай поступово заповнювало серце Доньки Ріки, витісняючи відвагу і силу духу. Те, чим вона прославила себе у своєму племені, розчинялося в брудній воді...

А відвага та сила духу їй невдовзі знадобляться. Напевно Мокрі тварі вже борознять ці води, шукаючи здобич. Спочатку вони пожиратимуть тіла потонулих. А потім настане черга живих... Донька Ріки буде битися з люттю і вб'є не одного хижака. Але Мокрих не злякає її лють. Ці тварюки занадто тупі, щоб боятися. І вона все одно стане для них їжею. Якщо тільки не станеться дива...

Донька Ріки пливла вже дуже довго. Їй майже хотілося, щоб все закінчилось... Та дерево, яке принесло невідомо звідки, подарувало їй слабку надію. Виснажена дівчина ледве залізла на стовбур. Вона вже не потоне, слава Богам, але, щоб бути в безпеці, треба залізти ще вище. Трохи перепочивши, дівчина почала сплітати навколо себе гілки, спочатку ті, що ледве могла зігнути, потім – тонші. У неї вийшло щось на зразок грубого гнізда Довгодзьоба. Тепер вона могла відпочити.

Донька Ріки прокинулася від поштовхів, що трусили дерево, і голодного гарчання Мокрих, які кружляли довкола. Дівчина підтягла ноги якомога вище. Цих потвор можна не боятися, хіба що вони навчаться лазити по деревах. Головне, не впасти. Вона дістала з мішка кістяний ніж і почала зчищати з гілок кору. Потім розпустила її на смужки й почала плести мотузку. Мотузка знадобиться, щоб міцніше прив'язатися до гілок.

Вночі поштовхи почастішали. Але Донька Ріки вже звикла до них, і не звертала уваги. Прокинулась вона, коли бліде світло Ближньої Зірки розсіяло темряву — від того, що поштовхи раптом припинилися. Дівчина здивовано дивилася, як Мокрі квапливо відпливають геть.