Хроніка голодної зграї

Він побачив Зграю здалеку, але сховатися однаково було ніде. Вони відчули б його, рано чи пізно. Шанс врятуватися зменшувався щомиті. Людина бігла Тропою, намагаючись підтримувати рівний темп. Збиті ноги боліли й кривавили.

Запах крові збуджував Зграю. Проте ватажок не поспішав. Двоногі небезпечні, їхні важкі палиці ламають хребти й розбивають голови. Скоро жертва знесиліє і впаде. А тоді вже Зграя побенкетує...

Засмаглий та жилавий чоловік, сам схожий на звіра, намагався не озиратися. Він має бігти, поки є надія врятуватися. Потім доведеться зупинитися й битися. Він все одно загине — адже їх надто багато. Але лють клекотіла в ньому від однієї згадки про таку смерть. Він був майже таким же диким, як будь-який зі Зграї.

Зграя розтяглася ланцюгом, поступово оточуючи жертву. Вони гнали її в степ, де немає ні дерев, ні гір, ні річок. Нічого, що могло зашкодити полюванню. Зграя була голодна, молоді самці намагалися вирватися вперед. Ватажок загрозливо гарчав — ще не час. Він сам обере зручний момент. І тоді — битва та їжа. Спершу загнана здобич, потім ті, хто впаде від палиці двоногого.

Чоловік біг, іноді збиваючись на швидкий крок. В боці сильно кололо. Страх смерті гнався за ним, переслідуючи, немов тінь, і ця тінь ставала все коротшою. Незабаром доведеться зупинитися і дати бій. Поки є сили. Інакше бій одразу стане бійнею. Хвала Великому, що пощастило бігти Тропою. Але куди веде ця Тропа і хто її протоптав? Не може бути, щоб вона просто губилася у просторі нескінченного степу...

Зграя поступово змикала стрій. Їм не потрібна була Тропа, щоб бігти. Легко перестрибуючи нори гризунів, звірі намагалися не випереджати ватажка. Ще трохи, і вони наздоженуть двоногого і втамують голод. Вони вже чули запах страху, який вітрився за здобиччю.

Раптом ватажок перечепився і впав. Він засмикався з гарчанням, зриваючись на скавчання. Задня частина його провалилася в яму, передніми лапами він несамовито гріб землю, намагаючись вирватися на поверхню. Зграя зламала  стрій і збентежено збилася навколо.

Піщаний ґрунт навколо ватажка здіймався і дихав, засмоктуючи його все глибше. Сильний самець скиглив і сіпався в агонії. Піна, що летіла з рота, забарвилася кров'ю, і звір раптом зник під землею. Зграя полювала в лісах і рідко забігала в степ. Інакше вона б знала, що рівне коло пухкої землі серед степових трав означає жахливу і болісну смерть. Величезна потвора може довго ховатися під тонким шаром ґрунту, але варто здобичі ступити в коло, і врятуватись уже неможливо.

Зграя задкувала від місця загибелі ватажка, намагаючись усвідомити нову загрозу і запам'ятати її моторошний запах. Страх і розгубленість змусили тимчасово забути про двоногого. Важко думати про здобич, коли сам стаєш нею. Але голод знову нагадав про себе. Найбільш досвідчений самець загарчав, і, розвернувшись, неквапливо потрусив уздовж Тропи, щоб інші могли наздогнати його. У Зграї знову був ватажок. Вона продовжила перегони. Але темп збився — звірі лякались кожного клаптика голої землі та старанно оминали їх.

Чоловік подякував Великому за подарований відпочинок. Щось затримало гонитву. Він встиг відсапатися, і біль у боці трохи вщухав. Зате ноги боліли все сильніше. Він біг надто довго, а Тропа так само звивалася степом. Вона привела б його кудись, у нові землі, якби він не був приречений.

Зграя знову набирала швидкість. Новий ватажок вів її Тропою. Він зрозумів, що оточувати здобич в степу немає глузду — їй і так нікуди дітися. Головне — наздогнати, і напасти разом. А для цього Зграя повинна бігти гуртом.

Чоловік біг з останніх сил. Серце рвалося з грудей від браку повітря. Він вмовляв себе зупинитися та битися. Усе одно наздоженуть і зжеруть, а він, знесилений, не зможе навіть пручатися. Але страх смерті й жага до життя гнали його вперед.

Коли попереду щось завиднілося, він мало не впав. Що це, теж небезпека? Але ноги самі несли вперед — хай буде, що буде. Чоловік уже бачив чорний валун прямо біля Тропи. Якщо він зможе видертися наверх, тварюки не дістануть його! Але чи вистачить сил?

Зграя відчула — щось змінилося. До запаху страху двоногого примішався новий відтінок. Створіння не знали, як пахне надія, але вони захвилювалися, що здобич може втекти. Ватажок шарпнувся, випереджаючи Зграю. Це його шанс, він має першим учепитися в горлянку здобичі — щоб захистити право бути ватажком. Він наздоганяв двоногого. Зараз він стрибне йому на спину і стулить щелепи на шиї. Той занадто слабкий, щоб битися. Звір невпинно гарчав, щоб позбавити здобич мужності, і це заважало йому прискоритися.

Чоловік, майже непритомніючи від болю і втоми, розвернувся до звіра, притулившись спиною до придорожнього каменю. Він уже не встигав залізти наверх. Зібравши залишки сил, він підняв палицю і приготувався зустріти смерть. Невже все?

Ватажок стрибнув, цілячись зубами в горлянку жертви. Чоловік різко відскочив убік, і звір з розгону врізався в камінь. Приголомшений, він сповзав по теплій кам'яній поверхні, коли сильний удар палиці зламав йому шию. Зграя завила, побачивши, як ватажок упав на Тропу.

Чоловік встромив палицю в землю під кутом і притулив її до каменя. Намагаючись не послизнутися, обережно став ногами. Обдираючи в кров пальці рук, він чіплявся за найменші тріщинки та горбочки. Гарчання стало зовсім близьким, зараз вони вчепляться в ноги й потягнуть його додолу! А в нього вже немає сил дертися... Плямуючи кров'ю камінь, чоловік раптом відчув, як долоня немовби приліпилася до поверхні!