Пролог

Життя. Воно розлите скрізь і все навколо просякнуте ним. Воно сочиться з рослин, бризкає з тварин, витікає з людей. Усі діляться ним, хтось добровільно, дехто – ні... Рослини – з тваринами, тварини – друг з другом, або ворог із ворогом. І ті, й інші діляться з Людиною.

І тільки Людина не ділиться ні з ким. Вона чіпляється за Життя, намагаючись зберегти його до останньої краплинки. Хоча тривалість людського Життя довша, ніж у багатьох істот. Але, на відміну від рослин і тварин, Людина наділена Сутністю, і тому розуміє, наскільки мізерний термін, відміряний Творцем. І що Життя занадто солодке, щоб добровільно з ним розлучатися. Але настає час, і Життя йде від Людини, щоб злитися з навколишнім світом.

І я, частина цього світу, всотую його. Я – жива піщинка, загублена серед його безмежжя. Нам немає числа, бо хто рахуватиме пісок? Ми всюди, у кожному куточку. У пустелях півночі і півдня, у лісах і степах, на вершинах гір і в океанських западинах. Ми так давно існуємо, що набули спроможності чути, бачити і міркувати. Мовчазні свідки народження світу, ми живемо його життям, і станемо тими, хто омиє сльозами останнього дощу його кінець.

Ми теж не вічні. Я був колись частиною великої Матері-Гори. Небо було чорним навіть вдень, а Близька Зірка сходила на півдні. Усе навколо безупинно змінювалось. Небо світлішало, вода ставала суходолом, спека поступалась холоду. Гори руйнувались і утворювалися знову. Я пам'ятаю себе скелею, велетенською і недосяжною. А світ все ще ставав іншим.

Спочатку були Ті, Що Стоять Мовчки. Вони першими заповнили Життям цей світ. Їхнє Життя було неквапливим і тягучим. Вони не могли рухатися, й тим були подібні до нас. Але на цьому схожість закінчувалася. Вже тоді вони були Живими. Ми ж тільки відчували присутність Життя.

Коли прийшли Ті, Що Живуть Швидко, світ уже чекав на них. Але вони з`являлися та зникали так стрімко, що ми не встигали збагнути їх. Вітер часу змітав їх геть, немов пісок, і приносив інших. Вони навіть не встигали набриднути нам. Зрештою, Творець зробив свій вибір. Я замислився про них на мить – поки холод і спека знову поступалися одне одному місцями. І збагнув задум Творця. Але мені були нецікаві позбавлені Сутності створіння, що сновигали усюди і пожирали одне одного.

А потім з'явилися Ті, Що Йдуть Далі. Вони завжди кудись йдуть і зупиняються, лише коли відходять у небуття. Тоді їх несуть інші, такі самі, несуть недовго і недалеко. Вони називають це «Останнім Шляхом». Нікчеми не розуміють, що Справжній Шлях починається там і тоді, коли припиняється метушня, яку вони вважають Життям. Усі вони подібні одне до одного. Але кожен, за дивною щедрістю Творця, наділений власною Сутністю.

Нарешті світ став таким, яким він є зараз. І я, чорний валун, із початку Часів стою біля однієї з доріг. Великий і могутній. Маленький і безпорадний. Комусь може здатися, що я лежу. Але я стою.

Я все відчуваю. Навіть те, як я втомився... Мене обпалює спека, сковує холод. На мені часто мостяться птахи, але дощі омивають  мене, змушуючи знов блищати. Вітер натирає мене піском, а ніч відсвіжує мій колір. Колись я сам перетворюся на пісок, і вітер розвіє мене.  Так само як вихори Всесвіту понесуть у небуття піщинку нашого світу, не гіршого зі світів. Сподіваюся не дожити до цього дня.

Я пам’ятаю, коли до мене прийшов перший із Тих, Що Йдуть, спонукуваний їхньою головною чеснотою – допитливістю. Я нічого не міг йому дати, і він пішов далі. Згодом з`явились інші. Хтось із Тих, Що Йдуть, ховався від спеки в моїй тіні. Хтось рятувався на моїй верхівці від Тих, Що Живуть Швидко. Когось я прихистив  від негоди або ворогів. І невдовзі до мене змією приповзла Тропа – і поплазувала далі. Згодом Тропа ставала ширшою. Так виникла Дорога. А мене почали називати Придорожнім Каменем.

Повна версія книги: https://abuk.com.ua/catalog/books/1213