Розділ 20. Нова пастка.

Пожежа стихла. Безліч острівців сухої трави вигоріли зовні, проте всередині ще тліли. Від них здіймався густий дим, затягуючи все довкола. Дихати було важко — обпечені легені не бажали більше впускати в себе дим. Дорогу було важко розібрати — очі нестерпно пекли.

Завод потонув у суміші туману, диму та низького свинцевого неба.

Це ще Лімб? Чи вже пекло? Наче є якась різниця.

Солдати й бійці Корпусу бігали з гілками, які насмикали з кущів, що рясно росли поблизу заводу. Їх вогонь не встиг зжерти.

Міську бригаду пожежників не допустили до заводу — Корпус відрядив свої пожежні машини з екіпажем.

Аліса похмуро спостерігала за цим цирком на дроті й не могла повірити, що Віктор Миколайович настільки жорстокий, що готовий був спалити завод, людей, які перебували всередині, та навіть приватний сектор, що досить близько прилягав до заводу.

Бійцям Корпусу це також не подобалося. Вони щедро роздавали солдатам, яких прислав замполіт, копняки й періодично влаштовували бійки на палицях.

Щось підказувало Алісі, що це не перша сутичка за володіння порталом. Але вони були готові до протистояння з будь-яким ворогом. Портал не мав потрапити до військових, а тим паче до Корпорації, яка ховалася в тіні Корпусу. Про це вони подбають ще ретельніше.

Вона згадала бридку й беззмістовну розмову з замполітом.

Віктор Миколайович звучав досить грубо:

— Ти мені винна…

— Не пам’ятаю, що я у вас щось позичала, — роздратовано випалила Аліса.

У неї не було часу, щоб перейматися колишніми “зв’язками”. Вони були зайняті операцією “Флешка”: ретельно вивчали матеріали, що на ній зберігалися, записали послання до Аліси з минулого та завантажили вірус зі старого телефона. Залишалося лише, щоб Лорік спробувала її поцупити, а потім — простежити за маневрами матері. Тож замполіт зателефонував невчасно.

— Я чув, що ти тепер велике цабе, — Віктор Миколайович явно не збирався здаватися. — Я вимагаю свої роялті.

Він розсміявся. Аліса не зрозуміла, які підстави для сміху, але байдуже — хай веселиться.

Тоді вона ще не знала, що він здатен на таку підлість.

— Отже, ви вирішили тиснути на мого чоловіка? — Аліса здогадалася, звідки він знає новини. — От тільки не треба мною маніпулювати. Не вийде.

Замполіт знову розреготався, але вдавився слиною — чи, може, комаха до рота залетіла. У слухавці почувся судомний кашель, аж до блювоти.

«Який же він огидний», — подумала Аліса, а вголос промовила:

— Будьте здорові.

— Я кашлянув, а не чхнув.

— Та хоч піструном удавіться — я намагаюся триматися чемною.

— Он ти як заговорила. Стала ще більш гоноровою, — зло промовив замполіт. — Але не забувай, що Володька твій у мене в міцній хватці.

— Це ненадовго.

З того боку слухавки повисла пауза. Мабуть, процесор у голові замполіта підвис.

Але звідки він міг знати, що вона вже подала документи на відновлення дівочого прізвища, щоб не наражати чоловіка на небезпеку? А документи про переведення Володьки вже їхали до замполіта. Він мав за кілька хвилин їх отримати. Вона навіть уявила його пику.

— Ти думаєш, що якщо Лисий залишився у вас як піддослідний щур, то Володьці нічого не загрожує? — ти помиляєшся. Я влаштую йому солодке життя. Він буде окопи копати. Зрозуміла?

— От це вже дзузьки…

Вона не встигла завершити фразу. У кабінет Віктора Миколайовича постукали. А потім почулася добряча лайка. Замполіт кинув слухавку — причому буквально.

Володька, у супроводі “двох пайків”, уже їхав до штаб-квартири Корпусу.

І тут ця пожежа… Але в Корпус не набирають по оголошенню. Щойно солдати боягузливо почали стріляти трасерами по сухих кущах — охоронцям та співробітникам вистачило кількох хвилин, щоб роззброїти горе-нападників і надавати по дупі. Хлопці кричали, що виконують наказ, але це ніяк не врятувало їх від публічної порки.

Переконавшись, що на заводі ніхто не постраждав, Аліса рушила додому.

Лорік, на диво, була вдома. Мабуть, вирішила почекати з новими пригодами — надто сильну прочуханку влаштував їй Любомир. Але Аліса знала, що це лише на кілька днів.

Вона мовчки переодяглася і, взявши повідці, повела гуляти своє кодло, як казала мати. Веселі грайливі песики ганялися за велосипедами, що проїжджали вулицею, ганяли зайців у полі. Огрядний, але дуже добрий лабрадор нюхав корову, а та, мабуть прийнявши його за теля, відповідала взаємною цікавістю.

Добряче погулявши, Аліса загнала свою зграю додому. Лорік замкнулася у своїй кімнаті й дивилася телевізор.

Аліса полізла в кишені куртки. Флешки вже не було. Інколи Лорік тупила безбожно. Але цього разу це зіграло їм на руку.

— Мамо, ти не бачила флешку? Таку чорну… — Аліса навмисно перейшла на крик.

Лорік висунулася з кімнати з невдоволеним виглядом.

— А звідки я можу знати? Ти завжди щось губиш. Прив’яжи її на шию — може, хоч тоді не пропаде.

Вона знову зникла в кімнаті й збільшила гучність телевізора.

Цього разу не Аліса потрапила в пастку, а Лорік з її поплічниками. Захлопнулися лещата капкана… Гра почалася…

Остаточно переконавшись, що Міра Нокс створила допельгангерів для Лорік не за власним бажанням, а за вимогою матері, Аліса зробила висновок: Лорік провернула дуже хитру оборудку, пославши свого допельгангера на підконтрольну Україні територію. Йому були не страшні ані фсбешна фільтрація, ані жодні кордони. Сівши на літак у шереметьєво за російським паспортом, псевдо-Лорік прилетіла до Молдови, а звідти автобусом в’їхала в Україну за закордонним українським паспортом.

Цю хитру схему розкрив Володька, зателефонувавши своїм друзям у прикордонну службу. Вони залюбки допомогли побратиму. Відслідкувати тещу — це ж святе.

Єдине, що ще не знайшло підтвердження, — це те, що допельгангери не синхронізувалися з господарем у режимі онлайн. Інформацію з них доводилося вивантажувати. Саме тому Лорік створила собі кілька двійників. Одного з них поцупила Доміна. Інші два, рахуючи пані Марію, розчинилися на чорний попіл.