Розділ 19. Нова пастка

1

«Два пайка», як Аліса звикла називати Сергенича, вручив їй карту-ключ від кабінету пані Марії й особисто провів до нового робочого місця. Дорогою він теревенив про буденні справи. Аліса невпопад відповідала на його запитання, а інколи просто кивала.

Вона не могла позбутися поганого передчуття — чи бодай зрозуміти, звідки воно взялося.

Нарешті він побажав їй гарного дня й залишив на самоті в кабінеті пані Марії, який разом із посадою перейшов до неї.

Любомира й Ярополка вона не бачила вже кілька днів. Як ніколи, їй була потрібна підтримка.

Не розуміючи, з чого почати, вона заварила собі каву й увімкнула монітор. Звісно ж, комп’ютер був захищений паролем. Пані Марія надійно зберігала свої таємниці. Але Аліса хотіла знати все, чим та займалася.

Погане передчуття посилилося. Вона не могла скласти цей пазл: бачила лише розкидані шматки, але не бачила цілісної картини.

У кабінет постукали.

— Заходьте! — вигукнула Аліса.

Вона сподівалася побачити друзів, але до кабінету нирнула невисока дівчина. На вигляд їй було років двадцять. Вона втупила погляд у підлогу й на одному диханні, мов солдат, випалила:

— Мене звати Олена. Я ваша секретарка. Ви можете звертатися до мене з будь-якого питання. Вам потрібно підписати деякі папери. Вибачте, я їх забула на рецепції, але негайно спущуся й заберу. Тільки, будь ласка, не карайте мене.

Олена виглядала переляканою. Вона так і не підвела очей. Здавалося, перед нею сиділа не Аліса, а Медуза Горгона, від погляду якої можна миттєво скам’яніти.

— Стоп. — Аліса намагалася говорити м’яко. — Я не збираюся тебе карати. Мене звуть Аліса. Тепер я заміню пані Марію.

Дівчина трохи заспокоїлася й наважилася підняти погляд.

— Так, я знаю, пані Алісо, що пані Марія вже тут не працює.

— Ти випадково не знаєш пароль до системи?

— Ні. Пані Марія ніколи не довіряла мені свій комп’ютер. Наскільки я знаю, у неї була авторизація через відбиток пальця. Пароль — це резервний варіант. Можливо, покликати програміста, щоб вам встановили новий комп’ютер і надали доступ до файлів?

— Ні, в мене є інша ідея. Чи можна послати машину по мою матір?

— Так, звісно. — дівчина розгубилася від такого несподіваного прохання. — Ви можете давати будь-які накази. А ваша матір розбирається в програмуванні?

— Та звісно ж ні. Вона й комп’ютер увімкнути не зможе. Але в неї є приховані здібності, — реготнула Аліса.

Олена розгублено кивнула й поспішила виконувати завдання. Здавалося, вона боялася Алісу так само, як і пані Марію. Треба буде розпитати її про це детальніше. Хоча сумнівів майже не було — пані Марія виглядала сильною лише тоді, коли їй це було вигідно.

Олена повернулася хвилин за десять, несучи стос паперів.

— За вашою матір’ю поїхав Сергій Геннадійович. А ось документи, про які я казала.

Вона поклала папери перед Алісою й відійшла вбік. Алісі здалося, що повітря в кабінеті наелектризувалося — дівчина весь час терла спітнілі долоні об край сукні.

У першому документі був наказ про розміщення гідр, виловлених на заводі, у підвалі лабораторії. В інших — призначення штату для подальших досліджень нових піддослідних. Аліса підписала їх у визначених місцях.

— А де Любомир і Ярополк? — запитала вона.

— Вони займаються облаштуванням камер для піддослідних. Якщо бажаєте, я негайно їх викличу.

— Чому ти так нервуєш?

Олена розгубилася.

— Пані Марія дуже сварилася, що я повільно працюю. Якщо я не розуміла, що вона від мене хоче, мене залишали після роботи готувати документи для архіву. Інколи позбавляли премії за будь-яку помилку.

Аліса навіть не здивувалася. Пані Марія прагнула контролювати все. Секретарка стала жертвою. Як і Любомир. Алісі стало шкода дівчину.

— Я не пані Марія, тому не треба так боятися. Будь ласка, передай Любомиру й Ярополку, щоб зайшли до мене, щойно завершать свої справи.

Дівчина поспішила виконувати доручення, а Аліса взялася нишпорити по шухлядах, сподіваючись знайти пароль або бодай якусь корисну інформацію. Звісно, вона не чекала натрапити на клаптик паперу з написом «логін/пароль», але все одно вірила, що зможе дізнатися більше про свою попередницю.

Надії виявилися марними. Окрім порожніх записників і ручок, пані Марія нічого не залишила. Варто було перевірити архів, але спочатку — спробувати увійти в систему.

У двері знову постукали, але, не дочекавшись відповіді, до кабінету зайшов Сергенич, тягнучи Лорік за лікоть. Обличчя матері було відверто невдоволеним. Аліса не сумнівалася: вона вже встигла винести йому мозок.

— Навіщо мене сюди притягнули? — з порогу накинулася вона. — Знову допитувати? Я ж уже все сказала!

Помітивши, що Олена мнеться біля дверей, Аліса жестом покликала її ближче.

— Олено, покажи, де сканер відбитків пальців.

— Під поличкою для клавіатури… — розгублено відповіла секретарка, вказуючи рукою.

Аліса зазирнула під стіл, переконалася — і звернулася до матері:

— Іди сюди. Мені потрібні твої відбитки.

— А більше тобі нічого не треба? — Лорік схрестила руки на грудях.

Сергенич не звик до таких вистав. Він мовчки взяв її за лікоть і потягнув до столу. Перелякана, вона навіть не сперечалася. За мить її рука вже лежала на сканері.

Екран блимнув. З’явилася вітальна заставка. Ще секунда — і завантажився робочий стіл.

— Це як так? — в один голос видихнули Лорік і Олена.

— Магія… — коротко відповіла Аліса й повернулася до Сергенича. — Чи не могли б ви відвести Лорік у кафе? Мені здається, вона зголодніла.

Повторювати не довелося. Він одразу потягнув Лорік до виходу. Олена теж поспішила зникнути, мало не врізавшись у дверях у Любомира.

Ярополк і Любомир здивовано провели їх поглядом.

— Я дивлюся, ви з матір’ю не можете одна без одної, — усміхнувся Ярополк.

— Та щось останнім часом ніяк не можемо, — відповіла Аліса.