Розділ 18. Гігант оживає.

1

Аліса стояла біля підніжжя заводу, наважуючись увійти всередину. Холодний вітер тріпав волосся й проникав під куртку. Хотілося сховатися в затишку, але тривожні спогади зупиняли її.

Вона підняла погляд угору. Іржаві, згаслі труби губилися в сірому небі. Ще кілька хвилин — і зовсім стемніє.

Він знову кликав її увійти.

Повторити цей шлях спочатку.

Тепер вона знала: це був не голос заводу, який без людських рук поринув у сон. І не портал її кликав.

Це був голос Пульсара.

Вона намагалася пригадати, коли він покликав її вперше. Мабуть, ще в дитинстві — в ті часи, коли вона спостерігала за зорями й намагалася знайти спокій.

Може, він був однією з тих падаючих зірок?

Щось підказувало їй, що зовсім скоро вона про це дізнається.

Завод знову був тихим. Солдати й люди Корпусу вже покинули його. Сергенич повідомив, що всіх гідр спіймали й доставили в штаб-квартиру, тож вони мали бути в безпеці.

Але хвилювало її зовсім інше.

Вона мала розповісти друзям про Пульсар.

Це зізнання означало одне — зовсім скоро вона піде шляхом Міри Нокс.

Їй не хотілося визнавати, що своїм бездумним вчинком вона вже зробила крок у той бік. У ту реальність, яка зрештою приведе її до Доміни.

Аліса не могла вчинити інакше.

Пульсар благав її про спасіння.

Він утратив свою міць, але не втратив надії.

Мов дитя, він просив її захисту.

І вона не могла йому відмовити.

Може, Доміна навмисно відправила її до Пульсара, щоб вона змогла зберегти його іскру.

Неможливо було зрозуміти, що приховує її запалений розум.

Лише пройшовши цей шлях до кінця, можна було осягнути саму суть існування Доміни.

— Холодно, чому ти не заходиш усередину?

Вона здригнулася. Зовсім не помітила, як поруч із її «Галантом» припаркувався автомобіль.

Любомир і Ярополк виглядали занадто спокійними. Наче нічого й не відбулося за ці останні дні. Їхній фон настрою зовсім не збігався з Алісиним. Вона ж мучила себе почуттям провини й безвиході.

Вона знову потрапила в пастку.

Але тепер ця пастка була найбільшою — пастка невідворотності майбутнього.

Тепер їй доведеться боротися зі своїми внутрішніми демонами.

І ця перспектива лякала її.

Вони мовчки увійшли всередину і рушили вже знайомим шляхом — туди, де на них чекав портал.

Усередині завод уже не виглядав таким покинутим: прожектори, обладнання, намети для польової роботи — усе це надавало йому вигляду місця, що знову оживає.

Дно басейну було заповнене вже знайомою чорною субстанцією й рештками гідр, що нагадували хробаків, які безупинно порпалися в багнюці.

Звісно, Корпус забере їх.

Портал мовчав.

Він виглядав покинутою, деформованою грудою металу. Здавалося, що він більше ніколи не запрацює.

Вони сіли на краю басейну й деякий час мовчали.

Аліса не знала, як почати цю розмову.

Любомир її випередив:

— Ми поговорили про те, що сталося, поки ти була на обстеженні. Я вважаю, що це лише відлуння майбутнього. Усе ще може піти іншим сценарієм. Міра Нокс же казала, що бачила безліч варіантів розвитку подій. Чуєш? Безліч.

Аліса опустила погляд.

— Мірі Нокс не можна довіряти, — сумно відповіла вона.

— Недовіра до неї означає, що ти не довіряєш собі, — відказав Любомир. — Я весь час намагався зрозуміти, як міг зрадити тебе, Ярополка й самого себе. Але те, що ми дізналися, припинило мої муки. Я довіряю собі. І тобі варто.

— То чому ж Ярополк вирішив допомагати Доміні?

— Та звідки ж я знаю, — усміхнувся Ярополк.

— В одному з видінь, які ти назвав флешфорвардами, я побачила, як Любомир умовляв мене прийняти якесь важливе рішення. Мені здається, що це і був той переломний момент. Я тебе жодним чином не звинувачую, — поспішила виправдатися Аліса. — Тільки я винна в тому, що може статися. Я повністю усвідомлюю свою відповідальність.

— Про яке рішення ти говориш? — перепитав Ярополк.

— Ми з ним… вірніше, з тобою, — Аліса наважилася поглянути на Любомира, — говорили про апгрейд костюма. Здається, саме від подібного апгрейду вороги ставали гідрами. Вони назвали свій костюм «Богатир». Любомир думав, що «Панцир» зможе це виправити.

Вона ковтнула повітря, ніби ці слова давалися їй важче, ніж будь-який бій.

— Ми хотіли проводити експерименти на людях. Саме тоді почали розвивати ідею створення непереможної армії.

Кілька секунд вона мовчала, дивлячись кудись у чорну масу під ногами.

— І знову хтось на мене тиснув. Це вже стає традицією — я стаю заручницею якихось людей і приймаю погані рішення. Щойно вириваюся з однієї пастки — одразу потрапляю в іншу.

Вона підняла на них погляд.

— Це колись скінчиться?

— Я поклявся, що більше не стану проводити експерименти на людях, — тихо промовив Любомир.

— Друже, ми не завжди маємо вибір, — Ярополк поплескав його по спині. — Ти ж чув, що сказала Аліса — на вас тиснули. Треба з’ясувати, хто це був.

— Була, — виправила його Аліса. — Це була якась жінка. Чомусь я була впевнена, що то пані Марія. У мене є відчуття, що скоро ми дізнаємося, хто це був. Я стала Доміною, коли вирішила піти проти якоїсь корпорації. Я так розумію, що вони є спонсорами всіх досліджень.

— Ми обов’язково це з’ясуємо, — заспокоїв її Ярополк.

Аліса розуміла, що має розповісти їм правду.

Та чи не зміниться їхня думка після цього?

Поки Пульсар тихо нашіптував їй, вона намагалася виправдатися перед собою.

Вона не могла вчинити інакше.

— У мене є дещо, що я маю вам сказати…

Аліса боялася дивитися на друзів — думка, що вона може їх втратити, була нестерпною.

Покажи їм мене… — прошепотів Пульсар.

Вона подумки дала згоду.

На її долоні почала формуватися сфера світла. Її промені були чисті й теплі — не такі, як у того Пульсара, що вони бачили в Центрі удосконалення.