Розділ 16. Пульсар

1

Вони довго спускалися вантажним ліфтом кудись углиб цієї велетенської споруди. Здавалося, що внизу вона була значно більшою, аніж ззовні. Алісі було важко уявити, наскільки величезним був цей Центр удосконалення. Але ще більше враження справляло те, як пересувалася Доміна. Дроти, що завжди її супроводжували, від’єднувалися, а на їхнє місце впліталися інші з якимось всмоктуючим звуком, лишаючи по собі краплі чорної субстанції. Складалося враження, ніби через ці пуповини, як спочатку подумала Аліса, з Доміни висмоктували життєві соки.

Ліфт м’яко замортизував, і двері відчинилися. Вони опинилися на металевій платформі з невисокою огорожею по периметру. Платформа закінчувалася проваллям. Доміна підійшла до огорожі й кивком голови запросила заглянути через край.

У Аліси заніміли кінчики пальців, а ноги немов паралізувало. Вона не хотіла заглядати в те чорне бездонне провалля. Але цікавість перемогла. Міцно вчепившись у руку Любомира, вона все ж наважилася зазирнути через край. Внизу була велетенська пульсуюча сфера, що складалася зі сплетення ниток чорної субстанції. Вони безупинно рухалися, перепліталися, немов виконуючи якийсь пекельний танець.

— Що це? — вражено запитала Аліса.

— Це Пульсар. Джерело енергії, яким живляться всі Центри удосконалення, всі міста і все, що створив Корпус. Зараз він у стадії розпаду. Чорний попіл, який ви бачили в місті, — це результат його занепаду. Зовсім скоро Пульсар згасне.

— І що буде тоді?

— Утвориться нова реальність. Без порталів, зброї, Корпусу і Центрів удосконалення.

— Але чому це відбувається?

— Бо це я запустила реакцію розпаду, — Доміна загадково усміхнулася, і в її словах не було злості, лише втома.

— Але навіщо ти це робиш? — вигукнула Аліса і повільно позадкувала до ліфта. — І що буде з усіма цими людьми?

Здавалося, що, якщо хоч на секунду вона залишиться біля краю, Пульсар поглине її.

— Вони прокинуться в новій очищеній реальності.

Алісу вражав спокій і впевненість, з якими говорила Доміна. Здавалося, що вона знає, що робить, чи принаймні вірить у це.

— Звідки взявся цей Пульсар? — Ярополк кинув суворий погляд на Доміну.

— Він завжди існував. Це ви його відкрили й віддали в руки Корпусу. Намагаючись втамувати його голод, створили кровожерливого монстра. Чим більше його годували, тим більше продуктів він створював: зброї, “панцира”, машин для вбивства. Корпус удосконалених бійців також не міг насититися владою та неймовірними статками. Усьому рано чи пізно настає кінець.

— Як ми відкрили Пульсар? — Ярополк виглядав приголомшеним.

— Я не можу вам цього сказати. Ви самі все зрозумієте, коли прийде час.

Доміна замовкла, немовби прислухаючись. А потім дивно посміхнулася й пішла до ліфта:

— Мої гості нарешті прибули. Не варто змушувати їх чекати.

Раптово Аліса почула шум крові, що струменіла її судинами. А потім ніби зсередини побачила, як чорна рідина змішується з кров’ю і витісняє її. Шум припинився. Субстанція була занадто в’язкою й густою. Вона повільно просочувала кожну клітину, замінювала рідину навколо них, наповнювала кістки й порожнини тіла. Але це зовсім не лякало її, навіть захоплювало. Це здавалося таким закономірним і правильним.

А потім Пульсар дозволив зазирнути до себе всередину. Там був вогонь, але він не спалював, навпаки — створював нові реальності. Без слів він благав про порятунок. Боровся з Доміною, але знав, що приречений на поразку. З останнім “криком” Пульсар показав Алісі її майбутнє.

Вона стояла і крізь панорамні вікна спостерігала, як метушиться місто. Хмарочоси приходили на зміну сірим хрущовкам. Усюди різними барвами сяяли банери з рекламою Центрів удосконалення, яка обіцяла покращення людського життя, молодість, красу і успіх. І на фінальній заставці вона знову побачила логотип КУБа, на якому були вони з Любомиром, розділені спіраллю ДНК.

Але чому на цих зображеннях немає Ярополка? Ця думка вирвала її з марева, яке наслав на неї Пульсар. Вона перевела погляд спочатку на Ярополка, а потім на Любомира. Любомир виглядав виснаженим. Здавалося, що він ледве тримається на ногах. Зустрівши погляд Доміни — м’який, розуміючий, із легкою усмішкою, — вона подумала, що такий погляд буває в люблячої матері, яка дбає про своїх дітей. Можливо, так і було: всі ці люди і є її діти, які потребують захисту.

— Не переймайся через Пульсар. Він уміє навіювати. Ти ще не раз почуєш його голос. Ще багато дивних і захопливих речей він покаже тобі. Але ти завжди робиш так, як вважаєш за потрібне.

2

У “тронній залі”, як Аліса подумки назвала те приміщення, де вперше побачила Доміну, на них уже чекали. Інший Ярополк, той, якого Аліса зустріла в музеї, тримав під руки скуйовджену пані Марію, яка весь час намагалася вирватися й сипала в його бік прокльонами. Дивно було бачити її такою: розмазана червона помада, немов залишки чиєїсь крові, патьоки туші під очима робили її погляд ще лютішим, поглиблюючи його пустоту, розірваний рукав на шовковій сорочці — все це так відрізняло її від тієї холоднокровної павучихи. Аліса подумки посміхалася — нарешті й вона потрапила в пастку. Але ще дивнішим було бачити Ярополка живим. То це все були хибні видіння? Чи якась вистава, що розігрувалася для Міри Нокс?

— Рада вітати. — Доміна повільно підійшла до неї. — Міра послала тебе розвідати обстановку?

— Ану накажи своєму головорізу відпустити мене! — заверещала пані Марія.

— Здається, ти не в тому становищі, щоб щось вимагати, — спокійно відповіла Доміна. — Твоя господиня не рахує своїх маріонеток. Як тобі це усвідомлювати?

— У мене немає ніякої господині! — гнівно закричала пані Марія й майже вирвалася зі здоровенних рук Ярополка, але той в останню мить устиг її схопити. — Я директорка науково-дослідницького центру, ти не можеш так зі мною поводитися. Я негайно вимагаю мене відпустити.

“Я — остання літера в абетці”. Ця думка, сказана голосом Лорік, засіла в Алісиній голові. Зараз пані Марія була дуже схожа на неї.