Розділ 15. Лімб.

1

Згаслий гігант зустрів їх подихом тліну, руйнування й людської метушні. “Галант” нісся на шаленій швидкості. Аліса щосили смикнула ручник, і машину почало заносити, аж поки не розвернуло на сто вісімдесят градусів. Але це допомогло уникнути зіткнення з натовпом. Алісі здалося, що її нутрощі підстрибнули й вдарилися об діафрагму.

Вона встигла помітити нажаханий погляд Володьки, якого пані Марія захопила з собою як запобіжник. Сама ж павучиха активно дебатувала з Віктором Миколайовичем, намагаючись відновити свою головуючу позицію. Аліса навіть усміхнулася від думки, що навряд чи їй вдасться перемогти природженого вояка, ба більше — цілого замкомбрига. Хоча з’ясовувати це не було часу. Любомир уже біг у їхній бік. Він швидко встрибнув у машину. Замполіт і пані Марія, залишивши сварку на потім, також бігли до них.

Розігнатися було ніде. Цей факт Аліса не продумала. Залишалося сподіватися на штатний портал. Вона знову інтуїтивно синхронізувала мобільний телефон із магнітолою й натисла кнопку «Пуск». Їхня вдача була неймовірною — велетенські порожні двері відчинилися й засяяли зеленим світлом. Аліса увімкнула першу передачу, машина забуксувала на місці. Вона вилаялася, опустила ручник і рушила, в останню мить побачивши, як Віктор Миколайович зніс пані Марію, мов професійний регбіст.

Алісу привело до тями відчуття підвішеності в тілі та суміш тиску й болю в шиї. Було важко дихати. Очі застилала гаряча в’язка рідина. Кров. Вона згадала, що добряче вдарилася головою об кермо. Судомно намагаючись зрозуміти, що з нею, вона зустрілася з чорними очима, сповненими люті. Міра Нокс тримала її за горло над дірою в підлозі. Увесь її напружений вигляд давав зрозуміти: ось-ось вона розімкне пальці, і Аліса полетить у безкінечну темряву. Її охопив невимовний страх висоти й очікування нестерпного болю від падіння.

Кровотеча не зупинялася. “Панцир” дав збій?

— Це я вимкнула захист на твоєму костюмі, — голос Міри захрип і став схожим на гарчання тварини. — Ти вже мені не потрібна. У тебе було просте завдання, але ти не впоралася. Зрадників чекає смерть. А тим більше — тих, хто псує мої плани.

— Щось не дуже ти сильна в стратегічному плануванні, — голос Аліси захрип, і кожен звук віддавав болем.

Кров важкими краплями падала в непроглядну темряву. Аліса намагалася не дивитися вниз, але краєм ока побачила далеко внизу світло, а потім до неї долинув звук мотора. Міра розтисла пальці — і Аліса полетіла, мов камінь, стрімко набираючи швидкість.

***

Любомир прийшов до тями й не міг зрозуміти, де він — було занадто темно. Тишу порушувало чиєсь важке дихання. Він перевалився через переднє сидіння, де мали бути Ярополк і Аліса. Водійське сидіння було порожнє.

— Ярополк, отямився? — потрусив друга за плече. Той у відповідь застогнав. — Де Аліса?

— Не знаю, — тихо відповів Ярополк, немов боявся потурбувати щось, що ховалося в темряві.

Любомир пересів на водійське сидіння й прислухався. Звук падаючих крапель, немов із протікаючого крана, що монотонно били по стелі машини, напружував. Увімкнувши фари, він вийшов з авто й подивився вгору. Усередині все стислося: у діру в стелі він побачив Алісу, яку тримала за горло темна постать. З жахом зрозумів, що крапав не кран — то була кров.

— Сідай за кермо й заводь машину, — озвався він до Ярополка.

Той без жодних зволікань кинувся виконувати.

Рішення прийшло миттєво. Щойно Міра Нокс відпустила Алісу, він дав команду “Панциру”, і на його спині розкрилися щось схоже на крила. Любомир стрибнув назустріч Алісі й, уже на півдорозі, швидко махаючи крилами, схопив її. Опустившись на підлогу, він кинув останній погляд на темну постать, що дивилася на них згори, а потім розвернулася й швидко зникла в темряві.

Не довго думаючи, він посадив Алісу на заднє сидіння, сам сів поруч із Ярополком. Той рушив, навіть не чекаючи, поки зачиняться двері.

Рухатися заводом було важко — був ризик натрапити на гори каміння, що утворилися внаслідок обвалу стелі. Здавалося, завод розвалюється просто на очах. Ярополк, намагаючись не знижувати швидкість, старанно об’їжджав перепони. Нарешті Аліса впізнала знайомі ворота й наказала зупинитися. Вона швидко побігла туди, де Міра Нокс натисла кнопку, що відчиняла ворота. Ярополк не став чекати, поки вони розкриються повністю — повільно поїхав до виходу. Аліса наздогнала їх уже зовні.

На них чекав холодний світанок. Сонце марно намагалося пробитися крізь густий туман. Тепер темні часточки нагадували попіл, що рясно вкривав мертве місто.

Якщо Лімб існує, то він саме такий. Тихий, сплячий Луганськ… Під ногами попіл здається снігом. Якщо ви хочете побачити потойбіччя — вам точно сюди. Вдихнути на повні груди токсичне повітря й відчути всю руйнівну силу людської жаги до вічного життя. Здавалося, ця думка виникла в них одночасно.

Сни, в яких Аліса поверталася до рідного міста, перетворилися на суцільний нічний кошмар. Напівзруйновані будівлі були свідками невідворотного занепаду людства.

Фасади, в яких нещодавно пульсувала чорна субстанція, здавалися згаслими. Місто помирало… зникало з тканини реальності…

Зупинившись біля колишньої обласної лікарні, вони завмерли. Тепер тут височів хмарочос, верхівка якого губилася в чорному небі. 

Машину довелося залишити за територією, щоб проникнути непоміченими. Рухалися повільно. Атмосфера була гнітюча, мов готичний роман увірвався у футуристичне місто. Не вистачало лише могил і вовчого виття. Аліса намагалася гнати від себе похмурі думки, але страх перед невідомим породжував уявних монстрів.

Нарешті дісталися розсувних дверей, які чомусь були відкриті.

— Ви не зачинили за собою двері, — напружено реготнула Аліса.

— Дуже смішно, — відказав Ярополк.

Увійшовши у великий пустий хол, почули, як за ними зачинилися двері. Не змовляючись, оглянулися. Нікого. На них чекали, тож нічого хорошого далі не буде. У приміщенні стояв запах чогось хімічного, а може, це розбурхана уява Аліси породжувала збій рецепторів. Йти було важко — чимала крововтрата давала про себе знати. Панцир так і не спрацював.