Розділ 12. Хто твій ворог?

1

Забруднені поєднанням чорної субстанції та плоті, вони стояли посеред занадто білого кабінету пані Марії. Аліса, про всяк випадок, тримала сокиру на правому плечі. Її люб’язно зберіг медичний персонал — чи то як свідка бойового досвіду, чи треба було повернути назад на стенд — вона так і не зрозуміла.

Винуватиця подій зі своєю вічною посмішкою розвела руки:

— Нічого ж не трапилося. А ви швидко адаптувалися до бою.

— Мені відірвали руку. — В очах Аліси палала лють, а рука якось підозріло занила.

— Звісно ж, я не передбачила такий розвиток подій. Лише хотіла подивитися на “Панцир” у дії.

Друзі переглянулися. У кожного на обличчі було єдине питання — звідки вона дізналася про “Панцир”. Пані Марія, здавалося, прочитала їхні думки. Розплившись в усмішці, вона вказала на копії документів з Алісиної теки.

— Тут досить багато спойлерів. Але вони скупі на деталі.

Аліса зовсім забула про ці папери, тому так і не прочитала, про що написала сама собі. Тепер було складно зрозуміти, про що ще знає їхня керівниця.

— А більш гуманні способи у вас є? — суворо запитав Ярополк.

— Так, звісно. Але м’які методи забирають багато часу. Ви ж уже переконалися в цьому за багато років спостереження за гідрами. Скільки я мала чекати, щоб ви мені розповіли про результати своїх досліджень?

Голос пані Марії втратив свої приязні ноти, а підняті брови красномовно свідчили, що вона злиться. У Аліси виникла асоціація з дволиким богом Янусом. Не дарма вона відчувала, що за завжди посміхненою маскою заховано багато секретів. Але такої брудної гри вона аж ніяк не очікувала. Усвідомлення, що вона потрапила в лапи до павучихи, відгукувалося почуттям розпачу.

Згадалася приказка, яку повторював батько: «Ти вічно кудись вступаєш: то в червону армію, то в лайно». Здається, що вона по коліна в лайні. І треба терміново працювати над шляхами втечі. Хоча щось їй підказувало, що кігті у пані Марії неабиякі гострі та довгі — як доказ, вона змогла організувати її переведення в лічені дні.

— Ти могла поговорити з нами, а не влаштовувати бойову посвяту, — втрутився Любомир, який ледве тримався на ногах, і на його скроні пульсувала судина.

— Давай я буду вирішувати, що робити. — В очах керівниці спалахнув вогник роздратування. — На сьогодні ви можете бути вільними. Аліса залишиться під наглядом, принаймні сьогодні. Твого чоловіка скоро привезуть сюди.

Рухом очей дала ясно зрозуміти, що їм час покинути приміщення. Вони поспішили виконати наказ. Тим паче їм було про що поговорити.

Поверталися в палату мовчки, борючись навіть мімікою не видати свого занепокоєння. Сумнівів не було — за ними стежать.

Аліса дістала мобільний телефон, буркнувши, що треба поговорити з Володимиром. Сама ж судомно почала писати: «Вона не має знати про Любомира. Нам треба знайти місце, де пані Марія не зможе шпигувати». Немовби випадково розвернула екран до Ярополка. Прочитавши, він коротко кивнув.

— Щось я зголоднів. А ви? Може, час для обіду?

— Для мене це буде сніданок, — якось сумно промовила Аліса.

— Тоді ходімо в їдальню. Тут дуже гарно годують, мабуть, краще, ніж у Верховній Раді, — дивно оживився Любомир, хоч синці під очима говорили про неабияке виснаження.

Чоловіки допомогли Алісі дійти до ліфта, хоча допомога була потрібна явно комусь іншому. У дзеркальних стінах ліфта вона побачила їхню схожість. На фоні Ярополка вони виглядали мов примари: він рожевий, з живими очима, вони — наче з них висотали всю кров, з очима мов у голодного звіра. Це порівняння змусило здригнутися.

Взявши щось перекусити, вони сіли за столик, що з одного боку ховався за розлогим листям монстери, а з іншого — за двома стінами. Перевагою цього місця було те, що камері спостереження заважало листя рослини, і добре було видно вхід в їдальню.

— Тут нас точно ніхто не підслухає? — Аліса спіймала себе на думці, що починає параноїти.

— Не підслухає. Ми з Ярополком тут постійно ховаємося від зайвої уваги нашої покровительки, — заспокоїв її Любомир.

— У мене є деякі пропозиції, — впевнено почав Ярополк.

По обличчю Любомира Аліса зрозуміла, що йому також важко думати. Вони обоє потребували відпочинку.

— Нам треба з’ясувати, що відомо пані Марії. Ти вивчила документи з теки?

— Якщо чесно, то тільки розгортала, ще там, у музеї. Якось не було можливості — цей шалений ритм не дає навіть спокійно подумати, — голос Аліси був тихий, здавалося, що вона от-от відключиться. — Ще ці кошмари…

— Не хвилюйся, спеціалісти вже працюють над твоїм добовим моніторингом мозкових хвиль. Висновки будуть готові вже сьогодні, — запевнив Любомир, який також, здавалося, згасав.

— Ви виглядаєте жахливо, — констатував Ярополк, і з цим було важко сперечатися. — План такий: Любомир, добре відпочивши, вивідає у пані Марії, що їй відомо про той світ, у якому ти побувала, та які в неї плани…

— Чому вона має ділитися своїми планами? — понуро спитала Аліса.

— Бо Любомир надає їй деякі послуги…

Аліса підняла брову від здогадки, про які послуги йдеться. Мимоволі зиркнула на друга. Той виглядав не надто задоволеним.

— Так, саме інтимні послуги… І не з власної волі. Ця… — Любомир намагався підібрати більш м’яке слово, але не зміг. — Вона мене шантажує і використовує, як тільки захоче. Я вже багато років у її пастці.

Ці слова нагадали їй Ярополка з майбутнього. Він також був у пастці та врешті-решт загинув. Знову моторошна картина візуалізувалася в її втомленому мозку. Вона перевела погляд на чоловіків, намагаючись зрозуміти, як сталося, що один із них перейшов на бік Міри Нокс. Щось важливе втікало від неї.

Чомусь згадалася бритва Оккама — найпростіша відповідь і є правильною. Тільки треба виокремити її. Але вона занадто виснажена, щоб мислити критично.

— Чим вона тебе шантажує? — несподівано перепитав Ярополк. — Я думав, що у вас це взаємно.