Розділ 11. Химера.

1

Любомир прийшов до тями у своєму ліжку. На нього стурбовано дивилися дві пари очей.

— Нарешті ти отямився, — Аліса простягла йому склянку води. — Тобі треба попити. Цей процес дуже виснажує.

— Який процес? — у роті дійсно пересохло, й голос був мов скрипучі петлі.

— Ми не впевнені, що саме трапилося, але, здається, я тебе заразила панцирем, — голос Аліси був сповнений співчуття.

Любомир присів на ліжку. Тіло було важким і погано слухалося. Оглянув себе й зойкнув. Його тіло покривав такий самий костюм, що він бачив напередодні на Алісі. В голові розгойдувалися каруселі, якими керував страх.

— Що буде далі? — тихо спитав він.

— Я не знаю, — прошепотіла Аліса. — Але, якщо тебе це заспокоїть, то я бачила спогад про тебе з майбутнього, тому мені здається, що все буде добре.

— Я скажу на роботі, що ти захворів. А завтра ми проведемо ще один огляд, — запропонував Ярополк.

— А якщо я почну сходити з розуму?

— Я ж не зійшла. Побуду з тобою деякий час.

Як на зло, задзвонив Алісин телефон. Це був її чоловік — мабуть, хвилювався. Всі спали, коли вона поїхала до Любомира, тож нікого не встигла попередити, і, мабуть, домашні хвилювалися, де вона зникла.

— Алісо, негайно їдь додому, — голос Володька був схвильований. — Твоя мати у лікарні.

— Дідько, — вилаялася Аліса. — Що вже трапилося?

— Вона взяла у сусідів велосипед…

— Чекай, звідки вона знає сусідів?

— Ми ж говоримо про твою матір, — роздратовано пробурмотів Володька.

— Дійсно. Але навіщо їй велосипед?

— Їй терміново потрібно було оформити статус переселенця й верифікацію в банку, щоб знову отримувати пенсію. А я ж на службі. Мені щойно телефонувала сусідка. Лорік упала з велосипеда прямо на очах купи зівак. По велосипеду з’ясували, кому телефонувати… Коротше, якось так.

— Бляха, твоя теща невгамовна, — гримнула Аліса й поклала слухавку.

— То що ви там казали про спокійний день? — запитала вона у друзів. — У мене гостить моя матінка, тому про спокій можна забути.

Вона швидко вдягнула куртку й побігла на вихід, лише коротко крикнувши:

— Я скоро повернуся.

***

Аліса мчала додому, безсоромно порушуючи правила дорожнього руху. В голові прокручувала все, що могло статися з матір’ю: струс мозку, перелом шийки стегнової кістки, бо ще гірше — інсульт. Але жахливі прогнози не справдилися: на неї чекала Лорік із забитим куприком.

— Яке ти чікане! — не стрималася Аліса.

Вона прекрасно розуміла, що Лорік занудьгувала, тому її потягнуло на пригоди. А де можна зіпсувати людям настрій та посваритися? Звісно ж, у державних закладах. Хоч до ЦНАПу та банку вона не доїхала, зате в поліклініці втамувала свою кровожерливість.

— Як ти висловлюєшся? — зверхньо подивилася на доньку Лорік.

Подякувавши медичному персоналу, Аліса схопила матір під руку й потягнула до машини.

— Ти відвезеш мене в ЦНАП? — запитала Лорік, ніби нічого й не сталося.

— Ні. Принаймні не сьогодні.

— Ось як тобі матір потрібна, — надулася та у відповідь. — І де ти вештаєшся цілими днями?

— У мене зустрічне питання: чому ти шукаєш пригоди на свою дупу?

— Я повинна весь час удома сидіти? — розізлилася Лорік.

— Я також не повинна сидіти та нянчити тебе. У мене є важливі справи.

— Що ти брешеш? Тобі ж сказали, що ти можеш відпочити.

Аліса нічого не відповіла — ця розмова її добряче розізлила. У цьому була вся Лорік — увесь час пхала свого носа в справи доньки. Навіть припустити не могла, що Аліса вже виросла і має повне право не звітувати перед нею.

Щойно матір вилізла з машини, Аліса, не зволікаючи, поїхала до Любомира. Він потребував догляду та підтримки — вона не могла його покинути.

Вранці їм пощастило — ліфт працював. Але коли вона повернулася, графік відключень електроенергії застав її несподівано. Довелося лізти на одинадцятий поверх. Але, на диво, вона навіть не стомилася і майже бігла сходами. Таки були плюси від костюму.

Двері в квартиру були не замкнені.

Мабуть, Ярополк не зачинив, подумала вона.

Любомир зовсім розклеївся. Хоч і зрадів, що подруга повернулася, але одразу ж поринув у важкі роздуми. Алісу це дуже засмутило. Щоб хоч якось позбутися відчуття провини, вона пішла на кухню, щоб зробити чай і чимось нагодувати Любомира. Холодильник був порожній. Шафи також. Знайшла лише каву й цукор — уже щось.

— Тебе дружина покинула й забрала всі запаси харчів? — крикнула Аліса.

— Я одружений на роботі. Але для тебе це місце завжди вільне.

— Жартуєш? Це чудово, значить, приходиш в себе, — відповіла Аліса.

Любомир увійшов на кухню, але похитнувся й ледве не впав.

— Тобі краще відпочити, — Аліса кинулася до нього й допомогла сісти.

Чайник голосно засвистів, нагадуючи про себе. Аліса розлила по філіжанках окріп і поставила одну перед Любомиром.

— Як ти? — запитала Аліса.

— Незрозуміло. Дивний свербіж у голові. І досить страшно. Що ти відчувала, коли це сталося з тобою?

Аліса задумалася. У неї не було часу, щоб перейматися відчуттями. Бажання виконати свою місію й страх перед новим світом, хоч і порожнім, займали всі її думки. Ярополк був упевнений, що з нею буде все добре. Це її заспокоїло.

— Мені зрозумілий твій страх. Боятися — нормально. Я поруч, і ти можеш зі мною поговорити.

Аліса не знала, що варто казати в ситуації, коли невивчена технологія проникає в чиєсь тіло. Проте знала Любомира, принаймні раніше, тому розуміла — признатися у своєму страху з його боку неабиякий крок. Він, як і всі чоловіки, вважав, що не варто показувати свої почуття. Аліса не засуджувала. Навпаки, співчувала.

— Сподіваюся, що я не помру на твоїх очах, — жарт вийшов натягнутим.

Любомир тривожно шкріб нігтем якусь нерівність на філіжанці. Здавалося, він хоче сказати щось важливе.

— Про що ти думаєш? — м’яко запитала Аліса.