Розділ 10. Таємна лабораторія.

1

Сівши в ліфт, пані Марія притисла пластикову картку до червоного індикатора, й вони швидко поїхали вниз. Всю задню стіну займало дзеркало. Аліса жахнулася від свого відображення: велетенські темні кола та мішки під очима, які робили її схожою на мопса. Погляд став темним з натяком на безумство. Вона не впізнавала себе. Чи то втома, чи зараження «Панцирем» — чомусь саме це слово спало їй на думку, — але вона відчувала, що стала іншою не тільки ззовні, а й зсередини.

Ліфт відчинив свої масивні двері. Вийшовши в безкінечно довгий коридор, пані Марія попрямувала кудись углиб цього підземного рівня. Аліса намагалася зрозуміти, як глибоко вони під землею, але відчуття було неприємне. Згадався фільм «Оселя зла». Вона намагалася відігнати таку моторошну асоціацію.

Лампи дарували м’яке денне світло: ні тобі мерехтіння чи потріскування — що здавалося дуже дивним, враховуючи тотальний блекаут. Коридор був занадто білим і чистим, від відбитого світла у Аліси сльозилися очі, вона навіть декілька разів рефлекторно чхнула. Нарешті пані Марія відчинила двері в одну з лабораторій і жестом запросила увійти.

Приміщення було просторим і майже порожнім. Лише стіл і декілька м’яких стільців посеред кімнати. Аліса здогадалася, що це кабінет її супутниці.

Пані Марія сіла за стіл та провела пластиковою карткою над індикатором, що ховався в стільниці. Зі столу виліз монітор комп’ютера, а панелі, якими були оздоблені стіни, роз’їхалися в боки, відкриваючи безліч скляних шафок.

— Це кунсткамера? — з захватом запитала Аліса.

— Так, щось схоже. Ти можеш подивитися ближче.

На полицях стояли скляні ємності різних розмірів, у яких плавали запчастини від людини. Аліса з жахом побачила, що деякі з органів скорочуються, пальці на відтятих руках стискаються в кулак, ба більше — тут була голова, яка кліпала очима, а з рота йшли невеликі бульбашки. Раптом голова винирнула над поверхнею рідини, що заповнювала слоїк, та ніби хапнула повітря й знову почала пускати бульбашки.

— Що відбувається? — Аліса була приголомшена.

— Ось з цих препаратів я і хотіла почати екскурсію. Це рештки московитів, які ми все частіше знаходимо серед загиблих. Навіть після важких травм вони продовжують жити, якщо це можна назвати життям, — жінка на секунду замовкла, немов би вирішуючи, як правильно про все розповісти. — Як ти можеш побачити, відтяті руки чи вилучені органи продовжують функціонувати. Але найжахливіше не це: вони повільно відрощують недостаючі частини тіла. Ось візьмемо цю печінку: за рік вона відростила собі сантиметрів п’ять портальної вени. Стовбурові клітини взагалі швидко діляться. В нас є цілий екземпляр, який за чотири роки відростив кисть, ще за декілька років у нього з’являться пальці.

— Це просто вражає. А в який консервант вони поміщені? — запитала Аліса, вказуючи на один з препаратів.

— Це не консервант. Простий фізіологічний розчин. Саме він змушує їх рухатися і продовжувати рости. Вони зупиняють своє відновлення лише у висушеному стані. Муміфіковані тіла немов би перебувають у стазисі. Але варто намочити — їх клітини продовжують свій поділ.

— Що ви мали на увазі, коли сказали «…якщо можна назвати це життям»? — у Аліси було відчуття дежавю.

— Це варто побачити на власні очі. Ходімо.

Знову вони йшли безкінечним коридором, поки не вийшли на такі ж безкінечні сходи, що ще глибше вели під землю. Нарешті увійшли в приміщення, що більше нагадувало машинний відсік на кораблі чи якусь котельню. Аліса побачила безліч металевих дверей — склалося враження, що це камери, і вона не помилилася. Зазирнувши в невеличке віконечко, побачила чоловіка, який сидів спиною до дверей та постійно розхитувався. В приміщенні було досить холодно, але він, здавалося, не помічав цього. Одяг на ньому був розірваний та забруднений якоюсь чорною рідиною. Краплі цієї ж рідини були повсюди: на підлозі, на стінах, навіть на оглядовому віконечку. Аліса уважно придивилася до цієї рідини й миттєво відсахнулася від дверей: рідина рухалася, намагаючись зібратися в єдину пляму.

Здогадка пронизала мозок, мов стріла. Така ж рідина, принаймні за властивостями, але іншого кольору, вкривала стіл, який вони бачили у Міри Нокс. А потім ще менш приємна здогадка —  чорна рідина, що витіснила її кров, коли Ярополк вдягнув на неї «Панцир», була ідентична цій на склі.

Аліса начебто заціпеніла. Думки хаотично вирували в її мозку в надії знайти відповідь на одне жахаюче питання: чи не стане вона подібною потворою?

— Зараз я покажу, на що він здатен.

Голос пані Марії повернув Алісу у реальність. Вона натисла якусь кнопку біля дверей у камеру, й пролунав гучний дзвінок. Людина миттю схопилася й з усією силою атакувала двері. Поки лунав дзвінок, істота не припиняла битися в двері, залишаючи чорні плями на склі. Дзвінок стих, і чоловік застиг та подивився прямо на Алісу глибоко втопленими в череп очима, що здавалися чорними і порожніми. Дівчині здалося, що вона дивиться у свої очі — вони були такими ж, як у віддзеркаленні в ліфті. Обличчя та тіло піддослідного було горбистим через нерівномірно збільшені м’язи і мало хворобливий колір.

— Ходімо в мій кабінет, я розповім тобі більше про цих істот.

— То це зомбі? — нерішуче промовила Аліса.

— Зомбі — це воскреслі мерці, якщо я правильно зрозуміла, що ти вкладаєш у це слово. Вони радше нагадують гідру. Їх геном має відмінності від людського, але ми ще вивчаємо цей феномен. Ці люди живі, у них залишилися базові рефлекси, але вони позбавлені свідомості. Ця чорна субстанція утворює щось схоже на паростки, які вклинюються в мозок. Схоже на облігатний симбіоз, але чомусь вони не можуть досягти синхронізації.

— Чорна субстанція — живий організм? — здивувалася Аліса.

— Це досить важко сказати. Під мікроскопом вона складається з чогось подібного до клітин, але вони зовсім не схожі на те, що ми коли-небудь бачили. На жаль, через етичні аспекти ми не можемо дослідити процес злиття організмів господаря і субстанції, адже це можливо лише у живих людей. До тварин воно байдуже. До речі, в мене вже є для тебе деякі новини. Ми дослідили сліди пилу на вашому одязі.