Розділ 6. Оборудка Міри Нокс

1

Тихо зачинивши за собою двері, пішли темним коридором. На цьому поверсі світло не вмикалося автоматично. Ярополк відчинив одні з дверей, що були схожі одна на одну й не мали жодного напису, аби зрозуміти, куди вони ведуть.

Вони увійшли в приміщення, в якому розмістили бібліотеку. Серед старих пожовклих книг та журналів, немов прибульці з майбутнього, висіли прозорі монітори. Ярополк зачинив двері на ключ.

— Гей, не роби цього. Якщо ти задумав щось лихе, то попереджаю — я тебе застрелю, — Аліса помітно нервувалася.

— Не хвилюйся, я не завдам тобі шкоди, — спокійно промовив велетень.

Аліса на його тлі виглядала немов школярка й почувалася вразливою. Немов дорослий чоловік заманив юну дівчину у своє лігво, щоб спокусити її. Аліса прогнала цю думку з голови — зараз вона хижак, а він у будь-який момент може стати її жертвою, щойно їй бодай щось загрожуватиме.

Ярополк попрямував до столиків і галантно відсунув їй стілець. Він увімкнув настільну лампу, і місце для читання залилося приглушеним світлом. Аліса уявила, як виглядало це місце, коли тут були натовпи людей. Студенти льотного училища, готуючись до іспитів, ходили вздовж книжкових полиць, відпускаючи пошлі жарти в адресу дівчат, а ті дули губи й сварилися на них, тоді як суворий бібліотекар гримав за несамовитий регіт і балачки.

Тепер це місце було закинутим: книги гнили без належного догляду, терміти точили полиці, а їхній вміст падав додолу. Усе це доводило, що Аліса не спить — це дійсно світ майбутнього, безжальний і пустий без людей.

Ярополк відсунув стілець з-за столу й жестом запропонував сісти. Сівши за стіл, Аліса декілька разів чхнула — піднявся стовп пилу, і порошинки попливли в теплому світлі настільної лампи.

— Ти їй довіряєш? — перервав тишу велетень.

— Кому? — перепитала Аліса.

— Своїй матері.

— Я взагалі нікому не довіряю.

Аліса розповіла про їхні пригоди біля будівлі СБУ, лише промовчала про невидиму помічницю Міру.

— То ключа ви не знайшли?

— Ні.

— То ти вважаєш, що Лорік знає більше про ключ, ба більше — він знаходиться у неї, — задумливо підсумував Ярополк.

— Думаю, що так.

— То чому ти не запитаєш у неї про ключ?

— А в цьому є сенс? — Аліса драматично розвела руки. — Вона збреше.

— Коли ми з тобою зустрілися вперше, ти не згадувала про те, що ви шукали ключ. Ти навіть жодним чином не видала, що ми знайомі. То ти не довіряла мені?

— Мабуть, що так. Звідки ж я можу знати, якщо цього ще не сталося? — Аліса посміхнулася.

— Може, я щось не так зроблю в майбутньому?

— Та звідки ж я знаю? — Алісу почала дратувати ця розмова.

Ярополк мовчав, здавалося, що він намагається прийняти якесь важливе рішення. Нарешті він підвівся і пішов уздовж книжкових полиць кудись у глибину бібліотеки. Аліса уважно спостерігала за ним. Чомусь у цей момент вона не чекала від нього якихось капостей. Через кілька хвилин він повернувся, тримаючи в руках стару теку, рясно забруднену чимось червоно-коричневим, і поклав її перед Алісою.

— Що це? — дівчину охопила тривога: вона холодною хвилею підіймалася по її спині й тонкою голкою вколола в ділянці серця.

— Це інструкції, які ти лишила на екстрений випадок. Мені здається, що ти навіть собі не довіряла.

Аліса перевела погляд з Ярополка на темно-червоні плями.

— Так, це кров. Мабуть, що твоя. Коли ти передавала ці папери на зібранні Чорних Генералів, у тебе вже не було мізинця.

Аліса відкрила теку. У ній лежали папери, списані мілким незрозумілим почерком — вона одразу зрозуміла, що почерк її, адже сама не розуміла його. Поруч із рукописним текстом були якісь світлини, копії документів, малюнки олівцем. Усе було забруднено плямами крові.

— Дивно… — прошепотіла Аліса. — Світ сучасних технологій, а тут рукопис. Я досить лінива, щоб писати.

— Це легко пояснити — навколо було багато шпигунів. Звісно ж, Міра не розповіла тобі про Химеру?

— Якось не дійшло до відвертих розмов, — роздратовано пробурмотіла Аліса.

Ярополк взяв стос світлин, швидко знайшовши потрібну, й поклав її перед дівчиною. На ній застиг суворий чоловік з ірокезом. Аліса одразу його згадала — саме він був зображений на логотипі компанії поруч із нею.

— Міра його показувала. То хто це?

— Химера, він же Любомир Моренець — один із перших Чорних Генералів і такий самий Механік, як і ти.

— Ми ж наче вирішили, що я не Механік? — нагадала нещодавню розмову Аліса.

— Поки що ні. Але в майбутньому — так.

Аліса знову подумала, що в її силах змінити це майбутнє. Вона просто не створить ці Центри Удосконалення або не матиме справи з цими двома чоловіками. Варто розробити план дій, щоб не допустити такого майбутнього. Але спершу вона дізнається про всіх дійових осіб — так буде легше прийняти якесь рішення.

— І чим цей Химера важливий?

— Саме йому твоя матінка продала коди доступу до твоїх особистих розробок. Тут зібрані всі докази.

Аліса почала передивлятися сторінку за сторінкою. Частина рукописів була сторінками з щоденника, з якого було зрозуміло, що вона зійшла з розуму. Вона описувала якогось сталкера, що слідкує за нею. Про напад, який організувала група невідомих осіб. Про те, що Аліса весь час підозрювала, ніби хтось потайки входить у її комп’ютер. Далі — розповідь про те, як Лорік скопіювала коди доступу на флешку, і Аліса дозволила їй це зробити, щоб прослідкувати, хто за цим стоїть, адже у матері не вистачило б клепки самотужки провернути таку справу.

З записів Аліса зрозуміла, що разом зі скопійованою інформацією Лорік завантажила вірус, який допоміг шпигувати і за нею, і за її спільником. Тільки зараз вона помітила надокучливий писк у вухах. Вона прислухалася до нього, і спогад з майбутнього — флешфорвард, як його назвав Ярополк, — яскравим спалахом захопив її розум.

Поруч із нею сидів Любомир і смикав її за рукав халата, намагаючись повернути в реальність.