Розділ 5. Чорний Генерал.

1

Віктор Миколайович і Лисий в унісон скребли потилиці й неквапно ходили довкола дверей на дні басейну.

— Митька, ти ще довго будеш возитися з цими дверима? — прокричав Лисий.

Його потилиця вже була розідрана до крові. Замполіт стояв занурений у свої думки. Нікого навіть на мить не потурбувала думка, що Аліса просто втекла, а ця конструкція жодним чином не причетна. Вони свято вірили в те, що це портал. Лисого найбільше турбувало те, що через цю дівку йому прилетить, і однією доганою справа не обмежиться. Ба більше — можуть вліпити сувору.

Віктор Миколайович же вів філософські роздуми про те, що ця знахідка зробить із нього генерала. А може, ще й грошенят удасться заробити. Нічого собі технологія! І він її знайшов. Ця думка зігрівала його серце. Хоч якась користь від цієї кровопивці Аліски.

Митьку хвилювало інше: він узагалі не знав, як влаштовані ці двері в інший світ, але старанно удавав діяльність.

Про дружину хвилювався лише Володимир — удома на нього чекали четверо собак, з якими він самотужки ніяк не впорається.

Раптом портал заіскрив і засвітився зеленим сяйвом.

— Митька, та ти геній! — Лисий кинувся його обіймати й цілувати.

Віктор Миколайович стояв із дурнуватою посмішкою; в його очах відбивалося зелене світіння порталу. Він уже уявляв себе в новенькій «БМВ» з пишногрудою дівчиною, на якій мчить за небокрай.

Портал загудів і почав розширюватися, аж поки з нього не вилетіла «Mitsubishi Galant». Пролунав пронизливий писк гальм, здійнявся чорний дим. Портал згас. Лишився слід протектора, що обірвався рівно перед дверима.

З машини вилізли скуйовджені матір і донька.

Всі плакали. Митька й Лисий — від щастя, що їм не вручать сувору догану.

Віктор Миколайович — від усвідомлення, що портал таки працює.

А Володька — від лютого розпачу, бо аж ніяк не очікував побачити  свою любиму тещу…

— Що, сучари, скучили? — радісно прокричала Аліса.

— Не лайся, — відрізала Лорік.

— Стулися, — відказала Аліса.

І обидві, сяючи, попрямували до бідолашного Володьки, який уже ревів на повну.

2

Аліса втисла педаль газу в підлогу, але бідолашна «Міцсубісі» повільно набирала швидкість.

— Не жени так! — верещала Лорік.

— Дуло заліпи, — зло кинула Аліса.

— Ти як з матір’ю розмовляєш?

— О, то ти матір? А ким ти була, коли лишила мене в тому КУБі?

Лорік замовкла. Було чутно, як вона міцно стискає пластикову ручку на дверях і скрегоче зубами. Але мовчала недовго.

— Я пісяти хочу.

— Ти знущаєшся з мене? Давай зупинимося попісяти. Попросимо дрона в нас не стріляти — бо це ж поважна причина. Радій, що той дрон косоокий, тому прострелив асфальт на парковці, а не нас.

Лорік надулася й нарешті замовкла.

Дрон ніяк не відставав, але стріляти перестав. У Аліси жевріла надія, що його мета — схопити їх, а не вбити.

Нарешті вони під’їхали до Гострої Могили. Аліса пригальмувала й повернула ліворуч. Краєм ока вона побачила, що замість старого радянського танка стояла велетенська чорна машина — щось середнє між БТРом і прибульським трансформером, збільшеним якимось магічним променем.

Лорік притислася до скла, роздивляючись монстра, і це жодним чином не заважало їй ставити тупі запитання.

— Куди ми їдемо? Обласна лікарня ж не в цей бік.

— На ВАУШ.

— Я бачу. Навіщо ти туди їдеш?

— Менше знаєш — міцніше спиш, — Аліса мимоволі розсміялася.

Вона згадала студентські роки. Кафедри медуніверситету були розкидані по всьому місту. І коли вони їхали на пари, то постійно знущалися з водіїв трамваїв криками: «Заїдьте на ВАУШ!». Водії матюкалися — бо рейок туди, звісно, не було. Аліса була впевнена, що не тільки їх група так жартувала.

Аліса зупинилася біля колишнього авіаційного училища. Її здивувало, що літак, який стояв у центрі площі, нікуди не подівся. Зате на місці училища тепер був музей авіації. Аліса добряче вилаялася — надії поцупити якусь зброю накрилися мідними ночвами. Але все ж варто було понишпорити.

— Вилазь хутко.

— Я не хочу, — занила Лорік, мов дитина.

— Вилазь. Там і попісяєш.

Лорік неохоче вилізла й, засунувши руки в кишені, попленталася за донькою. Ліс, що з усіх боків оточував музей, підступив майже впритул до будівлі. Бруківку понівечили коріння дерев і кущі.

Позаду почувся звук падіння важкого предмета та добряча лайка. Аліса, регочучи від душі, повернулася підняти матір. Лорік намагалася підвестися, але її ліва рука застрягла в кишені, і вона вовтузилася, мов хробак.

— Руки не пхай у кишені — бо знову впадеш, — Аліса захлиналась від сміху.

Сміх розчинився в тиші. Аліса замовкла. Тільки зараз вона зрозуміла, що занадто тихо: ні співу пташок, ні звуків природи — все немов застигло в моменті. Навіть звуки їхніх кроків, падіння камінчиків, що потрапляли під ноги, — усе було наче в ізольованій бульбашці. Аліса жестом показала матері зупинитися, але та була глибоко у своїх думках, тому налетіла на доньку, боляче вдаривши її по гомілці. Аліса тихо зойкнула.

— Шо? — тихо спитала Лорік.

— Тут щось не так.

Тривога пульсувала в скронях і відгукувалася онімінням пальців ніг. Аліса намагалася себе заспокоїти. Від дрона вони відірвалися ще на Гострій Могилі. Але тепер їй здавалося, що ритмічна робота його мотора, так само як і ревіння «Mitsubishi», були мов з-під товщі води — якимись приглушеними. Дівчина залізла рукою під маску, затулила ніс і подула, намагаючись зрозуміти, чи не заклало їй вуха. Але нічого не змінилося. Здавалося, що невидима важка ковдра давить на неї зверху. Лорік також виглядала пригніченою.

Нарешті вони дійшли до входу в музей. Колони на ґанку були вкриті тріщинами й лозою хмелю, місцями сходи зотліли й перетворилися на мілке каміння. Обабіч входу стояла дерев’яна коробка. Сумнівів не було — це вуличний туалет.

— Ти ж хотіла в туалет? — спитала вона Лорік, вказуючи пальцем на споруду, яка аж ніяк не вписувалася в навколишній простір.