Розділ 4. Спляче місто.

1 

Світ звузився до звуку.

Мотор дрона ревів нерівно, ніби втягував повітря ковтками, що ставали дедалі коротшими.

Аліса бачила, як червоне око сенсора обмацує простір, ковзає по стінах, відбивається у тріснутому скельці маски Лорік.

Краплі конденсату на її шоломі завмерли, час застиг — кожна секунда стала густою, мов дим.

Міра не рухалася. Її постать здавалася кам’яною, лише по жилах-проводах на шиї пробігав м’який світловий імпульс — пульс системи, що готувалася до атаки.

Її долоня повільно піднялася, і світло навколо потемніло, ніби хтось вимкнув день.

Дрон завис у повітрі, клацнув об’єктивом. Звуки мотора потонули у власному гулі.

І тоді стало чути лише серце Аліси — його удари розтинали тишу.

Міра прошепотіла:

— Не дихайте.

Її голос злився з гулом двигуна.

Світло на її панцирі спалахнуло — тонка смуга неону, що перетворила темряву на синій вакуум.

У наступну мить дрон смикнувся, завис, задрижав — і стих.

Він упав беззвучно, як риба, що втратила воду.

Лорік повільно озирнулася й пошепки видихнула:

— Може, це знак, що пора додому?

Аліса мовчала. В її очах ще світилися відбитки червоного сенсора, наче тіло дрона залишило в ній невидимий опік.

***

Міра привела матір і доньку до старої, вкритої пилом машини, вигляд якої красномовно свідчив: аварій у неї було більше, ніж перемог. У цій розвалині Аліса впізнала свою колишню машину — Mitsubishi Galant 1989 року, що дісталася їй від батька. Колись вони з матір’ю так і не змогли дійти згоди, кому вона належить.

Після смерті батька весь спадок перейшов до Лорік. Поки Аліса переживала горе раптової втрати, мати підсунула їй документ про відмову від спадщини — «на користь сімейного миру».

І ось тепер — така рідна, до болю знайома Galant стояла перед нею, саме така, якою вона залишила її чотири роки тому, коли тікала з окупації. Для Аліси ця машина була, як Chevrolet Impala для братів Вінчестерів — символом минулого, дороги й порятунку.

— Поїдете на ній, — спокійно сказала Міра.

— Ви що, здуріли? Та ця рухлядь навіть не заводиться! — заверещала Лорік. — І взагалі, яке ви маєте право красти мою машину?!

Міра з легким сумом подивилася на неї:

— Ти сама її мені подарувала. Просто ще не знаєш про це.

Лорік запхала руки в кишені й демонстративно відвернулася.

Аліса теж відвернулася, щоб приховати сльози. Їй не хотілося, щоб нова знайома їх побачила — а тим більше Лорік. Але Міра побачила. На її обличчі на мить промайнув вираз болю, який одразу зник. Здавалося, вона розуміла, якою дорогою для Аліси була ця машина. Наче була там — у тій маршрутці, двадцять дев’ятого лютого 2016 року, коли Аліса востаннє махнула батькові рукою.

А першого березня, йдучи вулицями Рубіжного серед гаму й шуму машин, вона не почула телефонного дзвінка. Лише в лікарні, де проходили заняття, побачила безліч пропущених від матері. Передзвонила — і почула ті слова, що й досі відлунюють у свідомості:

«Його більше немає. Батько помер.»

Дивлячись тепер на знайому, місцями поіржавілу Galant, Аліса відчула, як пам’ять повертає її у той день.

Батько так і не дізнався, що вона стала лікаркою. Що їй вручали грамоти за сумлінну працю перед усім Айдаром. Але для неї все це нічого не важило — ні грамоти, ні визнання, ні людська думка. Вона хотіла знати лише одне: чи пишався б він нею?

Він вірив, що окуповану Луганщину звільнять, ще тоді, у 2016-му, коли всі казали, що це «громадянська війна», він знав — це російські війська. Мабуть, на щастя, не дожив до повномасштабного вторгнення. Інакше помер би ще раз — від болю.

Чи пишався б він тим, що його донька з перших днів війни вступила до лав Збройних сил України, стала офіцером? Слова Міри про те, що Україна перемогла орду орків, зігрівали, але думка про те, що вона причетна до подій, які перетворили перемогу на катастрофу, стискала груди, пульсувала болем у скронях.

— Так, він би пишався. Не сумнівайся, — тихо промовила Міра, немов прочитавши її думки.

Поки Аліса займалася саморефлексією, Лорік вирішила втекти. Тихо пересуваючись напівзруйнованими коридорами, прямуючи до того місця, де вона несподівано опинилася, жінка пошепки лаялася:

— Клята Аліска! — мимрила собі під ніс Лорік. — Щоб я поткнулася назовні, де літають ці роботи-вбивці? Нізащо!

Міра не одразу помітила зникнення Лорік. А може, й удавала, що не помітила.

— Твоя мати вшилася, — беземоційно промовила вона. — Ходімо, наздоженемо її.

Вона попрямувала в морок, де безупинно рухалися отруйні часточки, збираючись у хмаринки.

— Може, відправити її додому? — невпевнено пробурмотіла Аліса.

Перспектива потрапити у світ, який явно не був привітним до чужинців, та ще й разом із матір’ю, її жахала. Передчуття, що Лорік втягне їх у халепу, не покидало Алісу.

— Кожна з вас важлива для виконання місії, — холодно відповіла Міра. — Тобі доведеться її трохи потерпіти.

— Та навіть зараз вона просто втекла. На що вона сподівалася?

— Так і мало бути. Зараз ти все побачиш.

За рогом мерехтіло блакитне штучне світло. Міра попрямувала туди.

Лорік стояла посеред кімнати з безліччю екранів. Деякі з них були розбиті й транслювали «білий шум», але з тих, що вціліли, линуло синє світло. Це було не відео, а світлини, на яких застигли дві людини — мати й донька.

Лорік зачаровано дивилася на себе — молоду й повну сил.

Перед нею лежав той самий дрон, якого нещодавно підстрелила Міра. Як ця бляшанка змогла доповзти до зали з моніторами — залишалося загадкою, але саме він транслював ці зображення.

Аліса, не роздумуючи, схопила арматуру, що валялася на підлозі, й добряче врізала по дрону. Зображення зникло.

— Він намагався знайти вас у картотеці, — сказала Міра. — Сподіваюся, його доповідь не прорвалася крізь мій бар’єр. Але варто бути обережними — Доміна могла дізнатися про вашу присутність.