Розділ 3. Пошуки втікачки.

1

— Ви вже встигли напитись? — грюкнув кулаком по столу командир.

Сержант і Митька сиділи з опущеними очима. Розповідь про зникнення Аліси здавалася маячнею божевільних.

— Чи ви її таким чином вигороджуєте? — запитав Лисий. Так, позаочі називали командира — через його блискучий скальп, який він натирав до блиску, коли нервував.

— Петрович, ти чого мовчиш? Ти ж більш-менш адекватний. Митьку можна пробачити — він упав у Колізей, а ти ж начебто нормальний.

Митька здригнувся після слів командира. Падіння він пам’ятав погано, але знав напевно: якби був тверезим — розбився б на смерть.

Колізеєм називали велику яму, яку вирили в перші дні повномасштабного вторгнення. Бліндажем її було важко назвати, бо накрита вона була лише маскувальною сіткою й призначалася для тимчасового перебування особового складу під час ракетної небезпеки. Глибина — метрів чотири.

І однієї темної ночі Митька вийшов у туалет, але загубився в просторі. Потім хлопці знайшли стогнучого «героя», який чудом виліз і зміг доповзти до чергового приміщення.

Колізей закопали після того, як двоє молодих солдатів, Ілона та Давид — новоспечене подружжя — оселилися в тій ямі. Було спекотне літо, а молодятам хотілося приватності. Несподівано почалася злива — не менш потужна, ніж у тропічних лісах. Ще й, як на зло, через дощ переповнився септик. Подружжя прокинулося у потоці води й лайна. Колізей до верху заповнився смердючими потоками, і молодятам довелося отримати досвід аквалангістів — вони пірнали, щоб дістати свої автомати та набої, не гірше дайверів.

— Командир, не віриш — поїдь подивися. Там справді двері посеред басейну.

Спочатку вони світилися, а коли Аліска увійшла — світіння згасло.

Коли ми добігли й відчинили двері, її вже не було.

— Та що ви мені, хлопці, жіночий статевий орган у лапті взуваєте? — гаркнув Лисий.

Через цю довбану Аліску він навіть лаятися намагався культурно — бо ж “взаємоповага”.

Від самої згадки про ту дівку командир рефлекторно плюнув на підлогу.

 Поки збирали пошукову групу, Лисий полірував свій голомозий череп і думу думав.

Він був певен: Аліса десь ховається на заводі.

Але який у неї мотив?

Звісно, вона завжди була скалкою в дупі, але ж сама припхалася в їхню бригаду — та ще й чоловіка притягла. Її брати не хотіли: і без того серед кадрових військових було повно жінок. А ще й лікарка без військової кафедри, у званні солдата — одна морока.

Після військової академії, де вона довела молодого майора до нервового зриву своїм “науковим експериментом”, коли заявила, що його образ підходить на головну роль у її книзі про маніяка, — усі вирішили: дівка з прибабахом.

Але кинути чоловіка й утекти?

Навряд чи вона б таке вчинила.

Так і не знайшовши відповіді, вони завантажувались в кубістар.

Їхали вчотирьох: командир, штаб-сержант — по сумісництву чоловік зниклої, Митька й Петрович.

Володька, чоловік, якось на диво був спокійним.

Може, радів, що спекався дружини.

Йому одружуватися — що з гори котитися: Аліска була третьою, і, можливо, не останньою печаткою в його паспорті.

Якщо, звісно, вони її не знайдуть.

Коли приїхали на місце події, він спокійно вийшов і відчинив двері машини. Зсередини салону нічого не відчиняється — Аліска зламала ручку. Від цієї думки командир знову рефлекторно плюнув на підлогу.

Мовчки ходили довкола дверей. Відчиняли й по черзі проходили крізь них. Потім обшукали завод — нічого, окрім грубо зрізаних труб та шматків штукатурки, не знайшли.

— А де ж тоді вона поділася? — вперше за весь час заговорив Володька.

— Це точно якась новітня технологія, — роздратовано пробурмотів Митька. — Всередині короба повно якихось проводів.

— Що значить «якихось»? — заревів Лисий. — Митька, ти електрик чи хто ти?

Митька був вправним електриком, але мав слабкість до оковитої й полюбляв спати до обіду. Його дратувало, що після безсонної ночі він і крихти в роті не тримав, а тут ще й завдання поза чергою.

— Якихось, бо я повністю не розумію, що це за проводи. Це вам не розетка. Вони виглядають дуже дивно. Я їх навіть чіпати боюся, — пробурмотів він.

— Митька, ти мені баки не забивай! — гримнув Лисий. — Дам тобі до ранку відпочити, а потім бери інструменти й лагодь ці двері, щоб ми могли її звідти дістати. Мені ще треба щось керівництву доповісти. І без викрутасів.

Командир сів за кермо й гримнув дверима.

2

У кабінеті заступника командира бригади з морально-психологічного забезпечення Лисий помітно нервував.

На його тім’ячку вже розцвіла червона, болюча пляма — наслідок невпинного тертя.

Віктор Миколайович сидів із витріщеними очима. Половину розповіді про зникнення офіцерки він пропустив повз вуха — лише сама згадка про неї викликала в нього тиснучий біль у ділянці серця.

У голові застряг її останній нахабний меседж, через який вони й зустрічалися:

«Вітаю. Тихої ночі. У вас стала тенденція не брати трубку з мого номера. Є прохання — навчіть своїх міньйонів вимовляти прізвище Чередниченко. І, будь ласка, ніколи не відправляйте своїх недопсихологів на консультацію особового складу РТР. Якщо ви не готові йти на компроміс, я кожного разу питатиму по всьому управлінню про стан вашої передміхурової залози. Було ще питання щодо моєї магістерської роботи, але, слава Ктулху, ви були зайняті. Дякую за розуміння.»

Прокинувшись того ранку, він прочитав це повідомлення — і її нахабство вивело його з себе. Він одразу призначив зустріч тій вертихвостці й кровопивці, давши собі добу, для саморефлексії й придумати, як її покарати. Але й тут усе пішло не за планом: вона з’явилася в той же ранок, мовляв, мала заняття з репетитором і нібито не мала часу. 

Вона сиділа навпроти нього й не подавала жодних натяків на розкаяння. Така поведінка застала його зненацька.

— Що ви скажете у своє виправдання? — видавив Віктор Миколайович, намагаючись тримати себе в руках.