Розділ 2. З того боку порталу.

1        

Аліса часто бачила уві сні портал, крізь який поверталася додому — на берег тихого Айдару.

З крейдяних гір вона дивилася на спокійні хвилі, на село зі сплячими хатами, на ліс, де колись стояла її улюблена качеля — схована від усього світу.

Прокидалася з гострим болем у грудях, хапала повітря, і з очей текли сльози.

Дім був так близько, але дорога до нього — усіяна тілами, омита кров’ю, посічена вибухами. Земля лежала, мов тіло, з глибокими ранами-окопами.

І цього разу їй снився дім.

Коли Аліса отямилася, лежала на холодній бетонній підлозі. Завод виглядав іще гірше, ніж раніше. Стелі не було — замість неї рожевий світанок розчинявся в темному тумані.

Той туман просочувався всередину, залишаючи темні плями на її одязі. Дихати ставало дедалі важче.

Здавалося, це не туман, а суспензія — суміш попелу й металу.

З туману вийшла постать, від якої линуло неонове світло. Саме так, з якихось причин, Аліса завжди уявляла сяйво радіоактивних елементів.

Незнайомка зняла каптур — і тоді Аліса побачила її обличчя. Його вкривав той самий панцир, що й усе тіло. Уздовж щік і скронь тяглися тонкі кабелі, якими струменіли ті самі живі потоки світла.

— Вітаю, моя голубко. Ми чекаємо ще на одну гостю. А поки що я покажу тобі цей світ, — сказала вона, простягаючи фільтрувальну маску. — Це захистить твої очі й дихальні шляхи.

Аліса хотіла поставити безліч запитань, але думки були такими ж в’язкими, як цей туман.

Вони йшли мовчки. Коридори й сходи спускалися вниз, дедалі глибше.

Нарешті зупинилися перед великими воротами, у яких була невелика дверця з написом: «Вихід».

Незнайомка штовхнула її, і вони вийшли назовні.

Їх зустрів холодний, непривітний світ. Було занадто тихо — тиша тисла на барабанні перетинки, викликаючи дивну, тваринну паніку.

Вдалині темніли зруйновані багатоповерхівки й технічні споруди. Асфальт був посічений глибокими тріщинами.

Сонце вже зійшло, та його промені безсило розчинялися в густому тумані, що застиг над землею, мов подих мертвого світу.

Скельце захисної маски ззовні вкрилося плямами.

Аліса спробувала витерти його рукавом, але лише розмазала по поверхні сірий, тягучий осад.

— Що це? — запитала вона хрипким голосом.

— Ходімо в пункт управління, — відповіла незнайомка. — Там я все тобі поясню. Наша супутниця вже прокинулась — треба її зустріти.

Вони знову йшли темними переходами й велетенськими залами.

Крізь діри в стінах повільно точилася та сама субстанція, осідаючи на метал, немов живий дим.

— Ми прийшли, — сказала незнайомка.

Світло, що струменіло з її панцира, вихопило із темряви силует, який ворушився в імлі.

Вона повільно наблизилася до нього, схилилася й почала щось шепотіти.

Аліса застигла, мов паралізована.

“Гостя”, — так називала її незнайомка, — намагалася підвестися, й Аліса почула добрячу порцію прокльонів.

Ці слова здавалися їй знайомими.

Тривожна здогадка блиснула, немов спалах ліхтаря, — і серце Аліси здригнулося.

— Ти ще хто така? Що за гидотний костюм на тобі? Вдягнися нормально, а то як дура... — тираду перервав глибокий кашель, але це не зупинило Лорік. Відкашлявшись, вона продовжила:

— Що це за місце? Брудні руїни? Нащо мене сюди притягли? Це все Аліска, я впевнена — її козні! Дострибалася дівка, що й матір рідну поставила під удар!

Лорік ніяк не могла вгамуватися, але незнайомка спокійно допомогла їй підвестися й мовчки надягла на неї захисну маску.

Клацнув перемикач — і словесний потік загубився за склом.

Аліса спостерігала за цим приголомшена. Вона не могла вирішити, що дивувало її більше: поява матері чи те, як упевнено й лагідно діяла незнайомка — наче знала Лорік усе життя.

Побачивши Алісу, Лорік розійшлася ще дужче — на склі маски виступив конденсат.

Не бачила доньку три роки, але ніякого материнського тепла, жодного привітання — лише прокльони. Іншого, зрештою, й не варто було очікувати.

— Ходімо в пункт управління, — сказала незнайомка. — Там є система очищення повітря, їжа й гаряча кава. Там я все поясню.

Не чекаючи відповіді, вона розвернулася й рушила до виходу.

Гостям не лишалося нічого іншого, як поплентатися слідом.

Пункт управління нагадував операційну — залитий білим світлом, яке відбивалося від стерильних стін.

Повітря було чистим, навіть занадто — перенасиченим киснем. Від нього паморочилося в голові.

Аліса вловила сторонній запах, різкий, мов від увімкненої кварцової лампи.

Посеред кімнати стояв великий стіл з невідомого металу — чи то срібла, чи, може, навіть ртуті. По його поверхні бігли дрібні хвилі, ніби метал дихав.

На протилежній стіні, під блиском моніторів, миготіли зелені лінії даних.

Незнайомка зачинила двері й подала знак, що можна зняти маски.

Аліса обережно допомогла Лорік — і відразу ж з її вуст полився потік словесної окрошки:

— Я, між іншим, літня жінка і вимагаю поваги! А ви мені рот закриваєте!

Аліса мовчки надягнула маску назад. Лорік це страшенно не сподобалося. Вона зірвала маску й жбурнула її на підлогу.

— Подивися на свою поведінку! — заверещала, розмахуючи руками. — Що ти твориш? Матір принижуєш перед чужою людиною! Ще й викрала мене з дому! А в мене, між іншим, суглоби крутить!

Алісі стало ніяково від цього видовища. Вона була готова провалитися крізь землю, але незнайомка втрутилася:

— Ти можеш у будь-який момент піти звідси.

— Правда? — Лорік звузила очі, не повіривши.

— Ні, — відрізала незнайомка. — Може, перейдемо до суті справи?

Вона жестом запросила сісти за дивний стіл і попрямувала до кавомашини, що ховалася десь у кутку.

Поки господарка була зайнята, Лорік устигла занурити пальці в густу речовину й тепер намагалася витерти її об нижній край столу — але поверхня також була вкрита тією ж рідиною.