Розділ 1 Згаслий гігант

Мікеланджело Буонарроті

(у перекладі Дмитра Павличка)

 Доброю здається смерть мені —

і каменем хотів би я лежати,

щоб біль не чути, ані ганьби людської.

О, щасливий той, хто не живе, хто спить!

Не смій мене будити.

   1

Під її ногами мерехтіли вогні мегаполісу. Неподалік здіймався димок від збитого безпілотника. Вогнева група згортала кулемет і вантажила короби з набоями. Хлопці жартували між собою, задоволені вдалим полюванням.

У підніжжі пагорба чорнів кістяк покинутого заводу — величний пам’ятник індустріалізації, що часто приходив у її сни. Здавалося, він кличе її: його опустілі стіни зберігали відлуння голосів, кроків, мрій про людей і космічні ракети, які тут колись народжувались. Тепер він кликав Алісу — не словами, а низьким гулом у грудях, від якого хотілося спуститися донизу й торкнутися бетону, що дихав іржею з власних ран. Куточком ока вона вловлювала, як завод зітхає — тяжко, протяжно, від самотності.

Цієї ночі він чекав лише її.

Вона притиснула до себе автомат, не зважаючи на опікаючий холод у пальцях. Подивилася в небо — туди, де мерехтіли зорі й ковзали супутники. Вони не знали, що під ними триває війна. Вони передавали людству спокій — байдужий і бездоганний. Людству, яке не бачило деформованого металу, зруйнованих споруд і тих, хто втратив усе.

Аліса надто довго ігнорувала поклик згаслого гіганта. Тепер їхні серця й думки билися в одному ритмі, і чинити опір не було сенсу.

— Пане сержанте! — гукнула вона. — Ми можемо поїхати до заводу?

— Як забажаєш, — озвався він. — Та він пустує вже десятиліттями. Мародери давно винесли все, що мало хоч якусь цінність. Лише дигери тепер ночують там і влаштовують свої вечірки.

Вони вскочили у старий пікап і рушили назустріч кістяку доісторичного монстра, яким у темряві здавався завод.

Пікап здригнувся, колеса висікли іскри з гравію, і вони поїхали вниз. Фари розтинали темряву вузьким жовтим клином, що мигтів на уламках бетону й скручених прутах арматури. Здавалося, дорога тремтить, ніби ще пам’ятає вагу колон і цехових потягів, які колись ішли тут до нічних змін.

Завод наближався повільно, мов істота, що не хоче лякати. Його стіни відбивали слабке світло фар, іржа блищала, наче мокра шкіра. У темряві обриси башт і труб перетворювались на ребра — гігант лежав на боці, напівпохований часом, але живий.

Аліса вдивлялась у ці контури, й серце її билося в тому ж ритмі, що й мотор. Вона відчувала, як між кожним ударом двигуна проростає тиша — коротка, глибока, як подих каменю перед словом.

Сержант перемкнув передачу, і метал хрипко загарчав.

— Далеко ще? — запитав він.

— Уже ні, — відповіла вона, хоча знала: дорога тільки починається.

Вони заїхали у велетенську залу, де колись гули станки, а тепер панувала моторошна порожнеча. Стеля губилася в густій темряві; лише іноді крізь діру в покрівлі зазирав самотній місяць, і його проміння розсіювалося в пилюці, мов у тумані забутої епохи.

Кроки відлунювали, наче в нутрі сплячого велета. Сержант і Митька зупинилися біля стіни, де зберігся вражаючий мурал — наскельний малюнок, свідоцтво урбаністичного суспільства; самотня писемність митця серед мільйонів мовчазних душ. На ньому людські постаті зливалися з механізмами, підіймали зорельоти, торкалися сонця. Барви майже стерлися, але з іржі й кіптяви проступали тіла — не зовсім людські, не зовсім металеві.

Аліса, мов зачарована, прямувала до невеликих дверей у потрісканій стіні. Вони трималися хіба що на лозі, яка проросла крізь цемент і арматуру, немов жива жила, що не хотіла відпускати це мертве тіло.

Затамувавши подих, вона обережно відчинила двері й увійшла. Усередині розгорталася така ж безкінечна зала, лише в центрі її чорнів глибокий басейн. Світло ліхтаря ледве торкалося дна, гублячись у густій темряві.

Сходи відгукнулися шурхотом мармуру, немов попереджаючи гостю про стрімке падіння в безодню.

Вона зробила крок — обережно, наче торкалася шкіри живої істоти. Сходи хруснули під вагою її тіла, сипонули пилом, і кожен звук здавався відлунням із глибини, де хтось давно чекав.

Повітря густішало, холод стікав униз по шиї, а десь унизу, в темряві, басейн віддзеркалював рух світла. Ліхтар миготів, і на мить їй здалося, що вода ворушиться — ніби щось повільно дихає під поверхнею.

— Пані лейтенант, не варто туди! — голос сержанта долинув здалеку, приглушений, ніби крізь товщу сну.

Вона не озвалася. У ній говорило щось інше — глухе, давнє, важке, як шум у вухах перед бурею.

Ще кілька кроків униз. Металеві поручні вкривав конденсат, і пальці ковзали по вологій поверхні. Коли вона ступила на останню сходинку, земля під ногами тихо задрижала — наче завод згадав своє ім’я.

На неї чекали важкі металеві двері, які виростали просто з мармурової підлоги. Із тонких щілин просочувалося пульсуюче ультрафіолетове світло.

Зі сталевим ляскотом двері розчинилися, впускаючи неонову пару й химерну суміш ароматів — пороху, руїн, мастила, палива й озону. В одвірках стояла темна постать. Її шкіра, поглинаючи світло, дивно сяяла з-під мантії.

Незнайомка простягнула тонку руку — у рукавиці, схожій на пластик, але прозорішій за воду й теплішій за шкіру. Аліса відчула у своїй долоні пружність і оксамит — і щось іще, не схоже на людське тепло, радше подих світла.

Під мантією виднілися обладунки — живий панцир, що обіймав тіло, мов друга шкіра. Уздовж нього тяглися тонкі кабелі, і в них, як у судинах, текла рідка світлова енергія — кров іншого світу.

Аліса, яку вів німий поклик, переступила поріг.

За спиною почувся шум метушні. Вона наостанок оглянулася й побачила клубок заплутаних тіл — сержанта і Митьку, що котилися по зруйнованих сходах. Аліса посміхнулася й зачинила двері.

Гучно лаючись, чоловіки нарешті підвелися й удвох ледве відчинили важкі двері.

Але за ними вже нікого не було — лише розколотий мармур басейну.