Тут мертва дитина...

— Доброго дня, хлопці.

— І вам доброго.

Двоє хороших друзів, Марк та Ростислав, переступили поріг квартири, яку планували орендувати.

— Загалом квартира трикімнатна. Як ви бачите, передпокій тут досить просторий, — почав екскурсію власник квартири, чоловік середніх років із приємним тембром голосу. — Зліва — велика шафа-купе. Внизу облаштовано зручний відділ для взуття, а зверху достатньо місця для верхнього одягу та різноманітних господарських речей.

— А де тут туалет?

— Прямо по коридору, — чоловік вказав рукою вперед. — Там розташований роздільний санвузол. Праворуч — ванна кімната з пральною машиною, ліворуч — вбиральня. Труби всі нові, стіни повністю в кахлі.

Марк зазирнув у прочинені двері ванної кімнати й ствердно кивнув. Тим часом Ростислав прискіпливо оцінював місткість шафи.

— Тепер пройдемо ліворуч, — власник плавним жестом запросив хлопців рушати за собою. — Тут у нас денна зона.

Він відчинив двері, і друзі опинилися в просторій, залитій світлом кухні.

— Кухня повністю ізольована, до того ж стоїть потужна витяжка. Тож якщо хтось із вас полюбляє зранку насмажити цілу пательню картоплі або ж приготувати стейк на сніданок — не хвилюйтеся. Запахи в інші кімнати йти не будуть.

— О, ну це взагалі супер.

— З правого боку розташована велика кімната. Раніше це була вітальня, але зараз це радше робочий кабінет. Проте там є гарна плазма та зручний розкладний диван. А тут, зовсім поруч із кухнею, — спальня.

— Ну... В принципі, я думаю, що ми згодні. Як і вказувалося в оголошенні: ціна вісімнадцять тисяч за місяць разом із комуналкою.

— Так, усе правильно. Розрахуєтеся готівкою чи переказом на картку?

— Готівкою.

Марк розрахувався та провів власника до виходу, наостанок кинувши:

— Якщо що, то телефонуйте. Номер мій у вас є.

— Добре.

Закриття дверей.

— Так, ну що, Ростиславе Романовичу. На «чу-ва-чі» вирішимо, хто де буде? Якщо виграю я, то я в спальні. Якщо ти — ну, тоді ти.

— Ти такими методами всі свої дорослі справи вирішуєш?

Чу-ва-чі.

Чу-ва-чі.

— Мене в цьому ще ніхто не обіграв, пхпх. І так, саме тому цим методом я все і вирішую! — задоволено засміявся Марк. — Іди, воїне, розташовуйся. Завтра зранку Сірожка, той що Жук, наші речі привезе. Будемо розвантажувати.

— Окей. Я за сьогодні і так добряче задовбався. З мого містечка поки сюди доїдеш, то все, що можна, собі відіб'єш.

— Не треба мені тут бідкатися! Дякуючи тому, що ти мене познайомив із тією Танькою, я щотижня стабільно й вдало ламаю собі машину.

— Ой, та це ти хоч на машині, а я трясся на автобусі.

— Та йди давай уже, лягай.

Хлопці розійшлися по кімнатах і, втомлені довгою дорогою, швидко заснули. Надворі, як-не-як, була вже сьома година вечора.

Першим прокинувся Марк. Його раптово вирвав зі сну дивний звук...

*Стук по склу.*

— Та хто там грохає... Третя ночі... — невдоволено пробурмотів він.

Хлопець остаточно прокинувся, кліпнув очима в густій темряві, і раптом його крижаним холодом наздогнала одна моторошна думка:

— А хто, блін, може стукати у вікно на восьмому, чорт забирай, поверсі?

*Кроки.*

Відчинення дверей.

— Ростік, скотино, вставай давай! Тут якась херня коїться.

Глибокий подих.

— Ти що, блін, щура в себе в ліжку побачив, чи що? — сонно відмахнувся друг.

— Та якби ж то щура! У мене в спальні щось знадвору у вікно гепає.

— Ти точно нічого не пив на ніч? Тут же восьмий поверх наче.

— Та пішли, я тобі сам усе покажу!

— Секунду, дай хоча б штани вдягнути.

За кілька хвилин обидва хлопці, напружено прислухаючись до нічної тиші квартири, підійшли до спальні. Там усе ще продовжувався цей монотонний звук.

*Стук по склу.*

Звук був не надто гучним, проте до тремтіння ритмічним. Здавалося, немов якась гілка розмірено б’ється об шибку на вітрі, відстукуючи свій химерний такт. Тільки от дерев, які б сягали аж восьмого поверху, під вікнами цієї бетонної багатоповерхівки ніколи не росло.

— Ми так і будемо стовбичити перед цими шторами? — пошепки спитав Марк. — Давай, відкривай. Чого стоїмо?

— Це взагалі-то ти мене сюди покликав, так що ти й відкривай! От буде в мене в кімнаті така фігня, тоді я буду.

Марк важко ковтнув слину, обережно підійшов до штори з лівого боку і нервово вхопився за край тканини.

— Хух... Три, два, один...

*Крик.*

— А-а-а-а!

Ростік злякано позадкував, ледь не перечепившись у темряві, але потім різко зупинився, вдивляючись у вікно.

— Що там таке?! — спочатку вигукнув він, а потім роздратовано видихнув. — Ахаха! Боже... Марку, я тебе дуже прошу: наступного разу буди мене у якихось більш важливих справах. Це просто пташка стукала, мабуть. А ти вже вигадав тут собі якогось привида чи демона, що конче хоче з'їсти твою душу!

*Кроки.*

*Закриття дверей.*

— Та не може ж бути таке, що воно мені привиділося, блін...

Марк почав уважно оглядати вікно. За склом не було абсолютно нічого підозрілого чи цікавого. Лише звичайне нічне місто і самотня машина, що проїжджала десь далеко внизу.

*Закриття штори.*

Марк знову смикнув штору, відгороджуючись від байдужих багатоповерхівок, що бовваніли десь у далині. Він розвернувся і важко поплентався назад до ліжка.

Хлопець ліг і заплющив повіки, які так і хотіли знову занурити його у сон. Він намагався не думати про те, скільки часу тепер знадобиться, щоб заснути після подібних нічних перформансів. У кімнаті панувала гнітюча тиша. Її порушувало лише далеке, приглушене хропіння Ростіка за стіною — друг уже якось умудрився заснути.

Починаючи засинати, він різко, буквально на секунду, відчув дивний аромат. Це був нудотний і вкрай їдкий запах, що нагадав йому дешеву сивушну самогонку, щедро змішану з ацетоном. Він неприємно вдарив у ніс, але втомлений мозок відмовився це аналізувати. Марк не звернув на це уваги і провалився в міцний, такий бажаний сон...