В цьому селі є бункер....

— А ось це Борька, кент мій і незмінний напарник.

— Боже, Давиде… Вирубай ту камеру, а то зараз вона точно полетить у найближче дерево! — буркнув Борис, ховаючи обличчя від об'єктива. — Вже п'яте відео тій своїй Насті записуєш. Наче вона, блін, за ці нещасні три дні так за тобою скучить, що буде ті відосики по мільйону разів передивлятися, коли ти вже давно будеш удома.

— Та не бурчи, Борьку. Це ж не тільки їй, а й у наш, так би мовити, архів. Це все-таки наш ювілейний, десятий похід. Я, на відміну від тебе, такі речі рахую.

— А-а-а, зрозумів-зрозумів. Ну що, все назнімав? Треба маршрут обговорити, а світити на камеру нашими планами і про ось це все говорити я не збираюся.

— Ой, та добре вже тобі, — відмахнувся я.

Поки мій друг нарешті вимикав запис на своєму смартфоні, ховаючи його до кишені, я напружено обдумував, чи правильною стежкою ми взагалі пішли. Бо, як попереджав нас замовник, до того закинутого села веде лише одна правильна дорога. Усі інші неминуче заводять тільки глибше в непролазні хащі цього прадавнього лісу — такого безмовно прекрасного і на диво густо засніженого в цю аномально теплу зиму. Сніг м'яко хрустів під черевиками. Зупинившись біля якогось трухлявого, присипаного снігом пенька, я скинув рюкзак і дістав мапу, щоб звіритися з координатами.

— Так, а тепер, Давиде, вимикай режим Ромео та згадуй: ми звернули на третю доріжку чи на четверту від траси? — почухав потилицю Борис. — Бо я щось уже геть забув.

— П-п-п-п… — протягнув я, вдивляючись у сплетіння ліній на папері. — Наче по третій. Там же ще й старе дерево було, стовбур якого хтось трохи в жовтий колір пофарбував, пам'ятаєш?

— Так, точно, згадую таке, — кивнув він.

— Значить, ми йдемо саме туди, куди й треба. Не заблукаємо.

Я обережно сховав мапу назад до наплічника, і ми неквапливо попрямували далі, прокладаючи шлях крізь сніг. Вам, мабуть, цікаво, куди це посеред зими прямують два молодих сталкери? Сьогоднішня наша ціль — забуте богом і людьми селище під досить гарною та мелодійною назвою Коцюбайлівське. Коли ми вперше почули цю назву, одразу подумали, що воно було перейменоване на честь легендарного Дмитра Коцюбайла, того самого «Да Вінчі». Проте згодом місцеві краєзнавці розповіли нам справжню історію: засноване воно було ще далекого 1896 року як відокремлене поселення для колишніх бійців тодішньої імперської армії. Пішли ми в цю глухомань зовсім не заради зимового кемпінгу чи естетичних фотографій. Нами керувала одна дуже специфічна і, відверто кажучи, дорога ціль, яка конче була потрібна нашому новому впливовому замовнику — пану Олексію. Мова йшла про дві унікальні ікони Святого Павла, датовані ще XIII століттям. За легендою, вони були написані в Константинополі саме в ті темні часи, коли місто штурмували османи, і якимось дивом ці реліквії встигли врятувати та вивезти італійські найманці з Венеції. Як вони опинилися в українській глибинці — загадка, але платили нам достатньо, щоб ми не ставили зайвих запитань.

Звуки важкої ходьби по глибокому снігу

— То кажеш, по ікони цього разу йдемо, так? — порушив тишу Борис, видихаючи хмарку пари.

— Ага, саме по них. Пан Олексій чітко сказав, що вони надійно сховані десь у ненесучій стіні, в старому будинку по вулиці Стефаника, 22.

— А-а-а… Так ось навіщо ми перли з собою ті важезні кувалди! Тю ти… — Борис раптом зупинився. — Так, стоп. А як ми взагалі зрозуміємо, що це саме той будинок? Там же, мабуть, з тих часів не те що таблички з назвами не збереглися, а й сама подоба вулиць давно зникла. Суцільні хащі мають бути.

— Збереглися-збереглися. Ось, дивись сюди, це мені замовник у месенджер скинув, — заспокоїв я його, дістаючи телефон.

Я відкрив галерею у смартфоні, прогорнув кілька останніх знімків та знайшов те саме фото. На ньому був чітко зображений приклад старої таблички, яка, за словами Олексія, обов'язково мала висіти на фасаді будинку з боку похиленого паркану. Це була досить масивна прямокутна табличка, орієнтовно двадцять на тридцять сантиметрів. Зроблена з товстого металу, щедро вкритого колись блискучою білою емаллю. По краях і особливо знизу емаль вже потріскалася, і там виднілися виразні руді плями та патьоки іржі від багаторічних дощів. Шрифт на ній був чорним, досить стандартним, суворим кириличним і вже відчутно потертим від безжального часу та вітрів, але все ще цілком читабельним.

Ми йшли лісом ще десь близько пів години, майже не розмовляючи, як раптом крізь голі віти дерев я побачив сірі силуети перших хат старого закинутого села. Перед нами, немов привид з минулого, простиралася вузенька, засипана снігом вуличка всього на п'ять дворів: три двори тіснилися з однієї сторони та два — з протилежної. Судячи з архітектури, схоже, це була найдавніша вулиця всього селища. Почорнілі хати тут були настільки старі й перекошені, що, здавалося, от-от з жалібним скрипом розваляться від найлегшого пориву зимового вітерцю. Дерев'яні, наскрізь прогнилі від невблаганного часу та вологи стіни, провалені солом'яні дахи й порожні очниці вибитих вікон зовсім не давали впевненості в безпеці. Заходити всередину було ризиковано — існувала чимала ймовірність, що ці гнилі конструкції просто поховають нас під своїми важкими залишками. Обережно ступаючи, ми підійшли до одного з крайніх будинків, змахуючи сніг з паркану, та уважно придивилися до залишків таблички на куті.

— П-п... Петренка… Петренка-Стадницького, 7, — ледь розібрав я вицвілі букви. — Отже, це не наша. Нам треба йти ще далі вглиб села.

Подолавши ще зо дві сотні метрів по глибоких заметах, ми повернули наліво, продираючись крізь зарослі кущів, і вийшли на іншу, ширшу вулицю. Тут будинки виявилися вже відчутно новішими — їх зводили, мабуть, у 50-х чи 60-х роках минулого століття. Вони виглядали набагато масивнішими та добротнішими за ті напівзруйновані дерев'яні хижі, що зустріли нас на самому початку села. Але гнітюча атмосфера пустки була присутня й тут: відчувалося, що час і природа не пощадили і їх. Стіни деяких будинків були акуратно обкладені силікатною цеглою, яка від морозів та вогкості місцями глибоко потріскалася і цілими шматками обвалилася на землю, оголюючи внутрішній каркас. Проте, крокуючи повз них, те нав'язливе параноїдальне відчуття, що будівля може раптово обвалитися і поховати нас під собою, нарешті зникло.