Як я в пеклі опинився

Кімнату прорізав різкий, безжальний дзвін будильника. Він пролунав двічі поспіль, змушуючи мене виринути з глибокого сну.

– Пфххх…

Я з розмаху вдарив кулаком по м'якій подушці, намагаючись заглушити цей ненависний звук.

– Божечки, ну чому так рано треба вставати…

Я знову безсило опустив кулак на подушку.

З просто гігантським небажанням я все ж підвівся з ліжка. Тіло було важким, мов замість кісток і м'яса воно було вилите з якогось свинцю, а в голові крутилися залишки прекрасних снів, в яких я відпочивав від реальності. Повільно, з кожним порухом я почав збиратися на роботу. «Улюблену» – це, звісно, з іронією сказано. Все ж, гроші з неба не падають, тому, зітхнувши, я зустрів ще один робочий день.

Я працював звичайним офісним планктоном у великій шведсько-американській корпорації "RWF4.0". Вони займалися розробкою та продажем розумних домашніх систем на базі штучного інтелекту. Платили там добре, за українськими мірками навіть дуже, це факт, але сама робота… м’яко кажучи, не приносила задоволення. Я ненавидів її, мабуть, навіть більше, ніж свої шкільні роки.

Моя робота полягала в підтримці клієнтів, яким потрібна була якась допомога в налаштуванні системи. Офіційно їх називали «клієнтами», але між собою ми називали їх простіше – «бидло». І, на жаль, часто це було недалеко від істини. Багато з них не могли зрозуміти елементарних речей, ніби ти пробуєш пояснити, як користуватися смартфоном, умовно, хай буде Pixel 9, діду якому стукнуло 70. Уявіть собі: людина купує дорогущу систему розумного дому, а потім під час налаштування плутає режими. Замість «Домового», який відповідає за звичайні функції, як-от оплата комунальних послуг, вони якимось чином умудряються увімкнути «Ігровий», який взагалі створений виключно для геймерів. І потім обривають нам лінію з претензіями, чому їхній розумний дім замість корисних порад по дому починає розповідати про стратегії в комп'ютерних іграх – від того, як налаштувати економіку у Victoria 3 до тонкощів роботи висадок у Hearts of Iron IV.

Найбільша іронія в тому, що ці люди були зовсім не бідними. Система, яку вони купували, коштувала чималих грошей – близько чотирьох тисяч доларів за базову комплектацію, яку, до слова, майже ніколи не купували, а брали покращену версію за 8. Але гроші, як виявилося, не завжди додають розуму. Вони просто були багатими, але дуже далекими в інтелектуальному розвитку людьми.

Я ж, як людина досить прямолінійна, часто не міг стримати емоції. Моя відвертість, хоч і щира, вже не раз призводила до неприємностей. Мене постійно викликали «на килим» до мого улюбленого начальства в особі Юрія Володимировича, де читали лекції про «корпоративну етику» та «повагу до клієнтів». Але як тут стриматися, коли тобі телефонує чергове бидло, тобто «клієнт», і з криками та претензіями питає мене, чому його розумний дім замість прогнозу погоди радить, якими військами краще захопити провінцію в Europa Universalis IV? А коли кажеш йому, що треба вийти з ігрового режиму, зайти в основне меню ШІ та вибрати з наданих або ввести нейромережі режим роботи, він каже, що вже все перепробував і нічого не працює, а сам навіть не вийшов з ігрового режиму, а просто скачав собі якийсь мод на сучасність зі Steam. І доводилося втовкмачувати їхнім все-таки трохи розумнішим дітям, як все зробити, і ті потім ставили мені в рейтингу одну зірку, бо оператор “необразованое хамло”. В такі моменти хотілося просто послати того клієнта куди подалі. І, зізнаюся, іноді я цього не стримував та посилав. Були й розумні клієнти, які хотіли випробувати сучасні технології, але не могли розібратися, але таких було дуже мало, у відсотковому співвідношенні 10% не більше.

Раптом пролунав гучний дзенькіт порцеляни, що розлетілася на шматки об тверду підлогу.

– Та йоб його в дишло, ще й улюблену чашку розбив, тиждень почався ідеально, бляха.

Я зібрав уламки скла та, швидко приготувавши собі сніданок, побіг на роботу. У мене залишалося ще 40 хвилин до початку робочого дня.

Вибігаючи з під'їзду, я мало не зіткнувся із сусідкою бабою Горпиною, яка, як завжди, вигулювала свого йоркширського тер'єра на дивне ім'я Борщ. Пес, побачивши мене, почав гавкати, ніби я щойно вкрав у нього улюблену кістку. Баба Горпа, бурмочучи щось собі під ніс про «ось цю молодь, яка зовсім не дивиться куди йде», потягла Борща далі.

Нарешті опинившись на вулиці, я глибоко вдихнув – і одразу ж пошкодував про це. Повітря в нашому місті, особливо вранці, було густим і вологим, з домішками вихлопних газів і запаху кави з кав'ярень, які вже починали свою роботу. Київ – місто контрастів, і це відчувалося на кожному кроці. Ось тут, наприклад, мій район – типова спальна зона з багатоповерхівками-«мурашниками», де вікна квартир дивляться одне на одне, ніби сусіди постійно влаштовують змагання «хто кого передивиться». А за кілька кілометрів – блискучі хмарочоси бізнес-центрів, історичні будівлі з ліпниною та затишні кав'ярні.

Мій район – це така собі суміш старого і нового. Поряд з радянськими «хрущовками» тут виростають новобудови з яскравими фасадами, все-таки мушу визнати, зі стилем, а на перших поверхах старих будинків відкриваються модні барбершопи та кав’ярні з крафтовим пивом. З одного боку, це добре – район розвивається, з’являється інфраструктура. З іншого – ця еклектика іноді виглядає трохи дивно. Як, наприклад, стара бабуся, що продає на розі насіння, поряд з якою стоїть електросамокат останньої моделі “Ультра Мега Падс 345 Про”.

Дорогою на роботу я завжди проходив повз невеликий сквер з лавками та старими липами, які, як кажуть, посадили там ще за часів Скоропадського. Там кожного ранку збиралися підлітки, які намагалися підзаробити, роздаючи різні флаєри та подібну мішуру. Я сам був на їхньому місці не так і давно, тому завжди їх брав. Цього дня, мабуть, більшість малих відпочивали, все-таки канікули, хоч і понеділок. Я зустрів лише одного, який не дуже настирно дав мені флаєр. Я подякував та пішов далі, засунувши флаєр у кишеню з думкою потім прочитати. Інколи там можна було зустріти досить цікаві пропозиції. Ідучи далі, я побачив, що декілька людей чомусь зібралися біля лавки. Підійшовши ближче, я побачив, що вони всі стоять за якимись монетками, які роздавав якийсь дідусь зі словами: «На удачу та на щастя добрим молодцям». Я також взяв одну і побіг далі.