В селі Темне жила відьма

Кімнату раптом наповнив різкий, несподіваний рингтон мого телефону, змусивши мене здригнутися. Я підняла слухавку.

— Доброго дня, пані... е-е-е, Горпино, — пролунав трохи невпевнений чоловічий голос. — Я гід та провідник по закинутих старих селах. Ваш брат... чи, можливо, хлопець, замовив для вас на наступний тиждень піший похід за досить цікавим маршрутом: Токмакове — Солідарне — Долинівка.

— Доброго дня. Так, це справді Горпина, — відповіла я, насупивши брови від здивування, — але брат мені абсолютно нічого про такі плани не казав. Ви впевнені, що не помилилися номером?

— Ні, помилки бути не може. Це своєрідний сюрприз до вашого майбутнього дня народження. Він мені саме так усе і пояснив: хотів компенсувати той випадок на ваше вісімнадцятиріччя, коли він пішов у похід, сильно пошкодив ногу і через це не зміг прийти на свято.

— А-а-а, ну так, пам'ятаю, було таке діло, — розсміялася я, пригадавши ту давню сімейну драму. — Гаразд, ви мене заінтригували. Давайте адресу, куди саме потрібно під'їхати або підійти для обговорення деталей. Буду як штик!

— Вулиця Богдана Ступки, будинок 12, офіс номер одинадцять. І якщо у вас ще залишилися якісь сумніви, можете сміливо перепитати у свого брата, він обов'язково все підтвердить.

— Добре, домовилися. Дуже вам дякую за дзвінок.

Почулися короткі гудки — чоловік поклав слухавку. Я ж, не гаючи ні хвилини, відразу набрала свого брата, щоб прямо перепитати, чи це бува не якийсь його новий, специфічний прикол. Той з усмішкою в голосі відповів, що це справді його ідея — такий собі подарунок «два в одному»: і на честь мого дня народження, і як чудова можливість для мене відпочити від виснажливої роботи, постійних гулянок та загалом від метушні великого міста. Сказав, що він за мене дуже хвилюється останнім часом. Старший брат, що тут ще скажеш!

Минуло кілька днів, і я у визначений час приїхала за вказаною адресою. Біля дверей офісу мене зустрів напрочуд гарний та приємний хлопець. Він був досить високим: як для моїх скромних метра шістдесяти семи, його зріст сягав десь близько метра вісімдесяти. Його глибокі карі очі просто світилися якоюсь незрозумілою, але дуже щирою добротою та приязню до світу, а на гладких щоках ледь помітно з'являлися милі ямочки щоразу, коли він щиро усміхався. Ніс хлопця був рівним, прямим, із ледь помітною, аристократичною горбинкою, а густе волосся здалося мені на світлі насичено каштановим. Мабуть, трохи знервований цією зустріччю, він невпевнено простягнув мені свою міцну руку для привітання.

— Доброго дня, пані Горпино. Дуже радий з вами познайомитися, — привітно промовив він.

— Доброго дня. Навзаєм, — усміхнулася я, потискаючи його теплу долоню.

Ми пройшли до кабінету, сіли за стіл і, детально обговоривши всі нюанси маршруту та необхідне спорядження, вирішили, що вирушатимемо вже за кілька днів. Попереду на мене чекала довга, але неймовірно захоплива дорога з мого рідного, галасливого Києва до глухих, забутих часом сіл Кіровоградської області.

У моїх навушниках тихо грала улюблена ритмічна музика, яка задавала темп, а під ногами ритмічно і сухо хрустіли гілки та торішнє листя, відміряючи кожен наш пройдений кілометр глухою лісовою стежкою.

— То кажете, вже цілих п'ять років професійно цим займаєтесь? — запитала я, намагаючись вирівняти дихання під час підйому.

— Так, усе почалося ще з моїх сімнадцяти років, коли я вперше потрапив у цю специфічну дигерсько-сталкерську тусовку, — охоче почав розповідати мій провідник, не збавляючи кроку. — Спочатку я ходив абсолютно сам, вивчав околиці. Потім поступово зібралася досить велика і дружна компанія. Якщо бути точним, то ціла згуртована група з п'яти людей, ну і я.

— Тобто загалом вас було шестеро? — уточнила я.

— Ага, саме так. Але після одного дуже неприємного випадку наша міцна компанія почала потроху розпадатися. Хтось, як-от Маша та Юра, відійшов від справ і з головою пірнув у сімейне життя. Наскільки я знаю, в них уже навіть дитинка народилася, виховують. Богдан... кхм-кхм... скажімо так, просто безслідно зник з наших радарів, ніхто не знає, де він зараз. Марк та Терен вирішили вирушити у вільне сольне плавання і зараз десь активно бродять у нетрях Чорнобильської зони відчуження. А я... я залишився зовсім сам. Згодом подумав і вирішив зайнятися ось таким своєрідним бізнесом: безпечно водити зацікавлених людей до подібних покинутих сіл, старих зруйнованих заводів, підземель і так далі. Багатьом сучасним людям у житті катастрофічно не вистачає справжнього відпочинку, вони морально виснажені від свого рутинного буття. І для них такі атмосферні походи — це як довгоочікуваний ковток свіжого повітря в кімнаті, що по вінця заповнена їдким димом.

— О-о-о, як же влучно і красиво сказано! — захоплено вигукнула я, витираючи піт із чола. — Я за цей похід хоч і фізично задовбалася так, як той віл на полі, але ментально... ментально це в сотні разів краще за будь-які гучні гулянки, задушливі клуби, дорогий алкоголь і все інше міське сміття. Я відчуваю, як голова прояснюється.

— Це і є головна мета та філософія нашого походу. Тільки, знаєте, по великому секрету вам скажу: вашому брату про це ні слова. Не кажіть йому, що я вам проговорився про наші справжні цілі, — з теплою, хитрою посмішкою на обличчі сказав він, озираючись на мене.

— Добре, домовилися. Не скажу йому ні слова, це буде наша таємниця, — підморгнула я у відповідь.

— А ось, власне, і остання, фінальна ціль нашого сьогоднішнього походу, — сказав він, вказуючи рукою кудись уперед.

— Невже? Так, нарешті ми таки дійшли до цієї славнозвісної Долинівки! — з полегшенням видихнула я, дивлячись на обриси будівель попереду.

На самому в'їзді до мертвого села, серед високих бур'янів, самотньо стояв уже геть пожовклий, поіржавілий від часу та дощів металевий знак із вицвілим написом: «Вас вітає Долинівка». Трохи далі за ним, серед хащів, сумно виднілася вціліла цегляна стіна від якогось великого сільськогосподарського складу або чогось подібного. Підійшовши ближче, я помітила, що на ній красувалися десятки різноманітних підписів, залишених різними людьми. Судячи з усього, ці мандрівники збиралися тут уже не один рік, тому що багато написів встигли вигоріти на сонці та вже майже повністю стерлися під впливом негоди.